Останній з галичан

Після відставки з посади міністра фінансів перед Віктором Пинзеником постала нелегка дилема: з ким він — з Президентом Ющенком чи з прем’єром Тимошенко? Чи, можливо, йому краще просто промовчати? Зараз Віктор Михайлович зі своїми закритими від преси роздумами — це та дещиця, що ще залишилася в Києві від колись могутньої галицької групи, очолюваної покійним В’ячеславом Чорноволом

Секрет феноменальної політичної непотоплюваності Віктора Пинзеника, який п’ять разів проходив до Ради й працював практично в усіх українських урядах, є досить простим. Він завжди інтелігентно опонував владі. Але робив це зсередини самої влади. І відбувалася ця фронда або на замовлення, або за мовчазної згоди Президента України, починаючи від Кравчука й завершуючи Віктором Ющенком. Але помітив, висунув і кожного разу повертав до уряду Віктора Михайловича екс-президент Леонід Кучма. З симпатією ставиться до нього й Президент Віктор Ющенко.

Під час ломки старого механізму управління партноменклатура зазнавала потреби в молодих реформаторах. І Віктор Пинзеник був саме таким. Досить гнучким, щоб сильно не конфліктувати з Президентом, у якого тоді були зосереджені основні важелі управління країною. І досить принциповим і професійним, щоб не розчинитися в купці придворних лизоблюдів, готових говорити так, як їм скажуть. У результаті він довгі роки у різних урядах, починаючи від уряду прем’єра Кучми й завершуючи другим пришестям Тимошенко, був затребуваний і як політик, і як економіст. І поєднання саме цих двох головних якостей, втім, як і багатьох інших, не раз його виручало.

Для економіста він виявився досить грамотним політиком, який розумів, що після розпаду СРСР у нових реаліях вхідним квитком до влади є не лише досвід і знання, але й своя політична партія. Згодом друге стало набагато важливішим за перше. Сьогодні навіть невелика, але така, що проходить до Ради, політична сила — це практично постійний абонемент у Кабінет Міністрів. І ти з ним маєш свої маленькі права по відношенню навіть до найбільших людей: прем’єра або Президента. Якщо ж у тебе немає своєї партії, але ти все одно дуже хороший економіст, як, наприклад, Володимир Лановий, то ти стаєш №84 у списку НУ-НС, а в парламент після позачергових виборів до Ради від цього блоку потрапляє лише 72 депутата. Але навіть без своєї партії «Реформи та порядок» Пинзеник сьогодні вже є самодостатньою та певною мірою знаковою фігурою в політиці. І його нинішній вибір привертає до себе пильну увагу, означаючи своєрідний вектор симпатій політиків і інтелігенції, які розділяють його погляди.

Зараз ці дві іпостасі Віктора Михайловича, що не раз його виручали: політика й економіста — увійшли в гостру суперечність. Як економіст Пинзеник розуміє, що політична риторика кандидата в Президенти Тимошенко навантажує бюджет непосильними в умовах кризи соціальними обіцянками. І він не підписує проект бюджету 2009 року перед відправкою його до Ради, чим, по суті, передрікає свою відставку. Як політик, партія якого увійшла до Ради на позачергових виборах на плечах БЮТ (на попередніх виборах у парламент блок ПРП-ПОРА до Ради не потрапив), він певною мірою зобов’язаний Тимошенко. І навіть подавши у відставку й начебто посварившись із нею, Віктор Михайлович не може не брати до уваги, що саме вона сьогодні є одним із основних кандидатів на перемогу на виборах Президента. Щоправда, свого часу Павло Лазаренко також здавався всесильним на посаді прем’єра. І саме тоді Віктор Пинзеник також подав у відставку, навіть з більш високої посади — віце-прем’єра. І саме ця відставка, як виявилося згодом, зберегла йому життя в українській політиці. А ось Лазаренко з нього випав. Чи повториться історія двічі?

Звільнення Пинзеника вважається певним ударом по Тимошенко. Але, по суті, його демарш може навіть допомогти їй зберегти своє політичне обличчя. Після Президента Віктора Ющенка й голови НБУ Володимира Стельмаха колишній міністр фінансів буде ідеальним цапом-відбувайлом, на якого можна списати всі проблеми. Так Тимошенко зазвичай і робить. А якщо замінити його, як подейкують, на Сергія Тігіпко, то це взагалі дозволить показати виборцям, що замість одного олігарха, який її покинув — Валерія Хорошковського, прем’єра одразу ж підтримує інший великий підприємець. У такому випадку міністра фінансів, який дозволив собі традиційно не погодитися з незбалансованим бюджетом, просто піймали на слові та запропонували написати заяву за власним бажанням, звільнивши його місце для іншого, більш вигідного наразі союзника Тимошенко. Це цілком у стилі леді Ю.

Якщо Віктор Михайлович цього разу не вгадає майбутнього Президента, як він це зазвичай робив у своїй блискучій кар’єрі, — це може означати його випадіння з кадрової обойми нових українських урядів. І тоді він стане останнім з галичан, колись могутнього політичного угрупування, що відігравало наприкінці 90-х років минулого століття — на початку ХХІ століття помітну роль у Києві.

У роки перебудови та здобуття Україною незалежності політики з Галичини, які вільно володіли українською мовою та були по-європейському розкуті та сміливі, користувалися попитом у столиці. І вони на рівних конкурували з набагато більш могутніми кланами з Дніпропетровська, Донецька та Києва. Але приладобудівний і сировинний захід України під натиском японської, корейської та китайської побутової техніки й після розпаду СРСР зрештою втратив свій колишній економічний потенціал. Галицька група була позбавлена своїх звичних джерел фінансування. Трагічна загибель у автокатастрофі її лідера В’ячеслава Чорновола 1999 року також відіграла свою роль.

Після відставки першого віце-прем’єра Ігоря Юхновського, неформального лідера цієї групи, її представники не підіймалися вище віце-прем’єрських портфелів, які звичайно й діставалися Віктору Пинзенику. У галичан, щоправда, була ідеологічна та фінансова підтримка Заходу і української діаспори. Але не було своїх великих грошей, окрім наївної впевненості: «Закордон нам допоможе!» Тому їм так і не вдалося створити в Україні свою могутню політичну партію, як зробили це представники донецької фінансово-промислової групи або дніпропетровської. Власне, плутанина й нинішня «триголовість» української влади ще в 90-ті роки якраз і були передбачені самим Рухом, коли в ньому через внутрішній розбрат обрали відразу трьох голів: В’ячеслава Чорновола, Івана Драча і Михайла Гориня. Послаблюючись через постійну боротьбу за владу, Рух швидко розпався і зараз є, за винятком, мабуть, його західноукраїнських організацій, просто сіреньким статистом могутнього політичного концерну, який очолює Юлія Тимошенко.

Нові вихідці з колись блискучої і політично самостійної Галичини тепер змушені йти на службу до регіоналів, БЮТ і «Нашої України». Досить пригадати несподівану появу в рядах ПР сина В’ячеслава Чорновола — Тараса і журналістки «Радіо «Свобода» Ганни Герман. З їх допомогою і за участю інших західноукраїнських політиків «донецькі гроші» стали набувати певної «української патріотичності», якої так бракувало Донбасу. Щоправда, нещодавно Тарас Чорновіл заявив про свій вихід із партії. А ось колишній прес-секретар колишнього прем’єра Віктора Януковича Ганна Герман якраз підійшла і стала народним депутатом і одним із активних спікерів і телевізійних облич Партії регіонів.

Свого часу таким же одним із кращих спікерів адміністрації Кучми був так само виходець зі Львова Василь Базів. Дослужившись до заступника глави адміністрації Віктора Медведчука, він уперше запровадив регулярні брифінги в адміністрації Президента, на яких, як правило, сам же й виступав, озвучуючи позицію глави держави. Але після Майдану це прогресивне нововведення йому не допомогло і, побувши дуже нетривалий час у радниках глави секретаріату Віктора Балоги, він знову повернувся на викладацьку роботу. Київ абсорбував більшість галичан і вони, власне, сьогодні в ньому повністю розчинилися, як група. Хоча, як індивідуальні політики на зразок Тараса Стецьківа з НУНС чи Ігоря Гриніва з БЮТ (за квотою ПРП) та інших, вони, як і раніше, все ще зберігають своє відмінне від інших обличчя.

Практично повному зникненню з політичної мапи України Галицької групи сприяло й те, що її ідеї активно переймали більш могутні політичні сили. Так ідею покійного В’ячеслава Чорновола про федеральний устрій України за принципом земель у Німеччині, який дозволить відособити і разом із тим примирити схід і захід країни, один час активно просувала Партія регіонів, яка, щоправда, розуміє її по-своєму, і остаточно від неї навряд чи відмовилася й зараз. А про самоідентифікацію українців, як нації, і суверенної держави, що й було головним внеском галичан до української політики, зараз більше за всіх опікується Президент Віктор Ющенко. Про такого могутнього прихильника і партнера покійному В’ячеславу Чорноволу доводилося лише мріяти. Саме Ющенко при всіх його явних чи уявних вадах, зараз працює «головним галичанином», більше того, він пішов значно далі за Чорновола. І зараз Президент послідовно і в страшній боротьбі підводить під українську національну ідею вітчизняні фінансові потоки, що тільки й дозволить всерйоз говорити про реальну економічну і політичну незалежність України.

У світі є багато бідних мультинаціональних держав. Але в кожній багатій країні неозброєним оком видна своя національна гордість. Перше — багатство, виникає з другого — національної гордості й самоідентифікації. А не навпаки. Економіст Ющенко це добре розуміє. Ми — ще ні. Якщо українські націоналісти і фінансово-промислові групи об’єднаються замість того, щоб воювати один із одним — це дасть могутній поштовх розвитку країни та швидко виведе її з кризи. Схоже, що в Партії регіонів, куди сьогодні стікаються львів’яни, це вже зрозуміли. І не лише в ній.

Захід, схід, південь і центр України, найрізноманітніших конфігураціях і, поки що, зовні непомітно, але іноді вже перестають із неприязню відштовхуватися один від одного та наголошувати на існуючих і дійсно великих суперечностях. Регіони країни потихеньку сплітаються в якесь одне ціле, в якому в головних для України питаннях: проблемах її суверенітету та незалежності, Львів уже не так, як раніше, відрізняється від Дніпропетровська, а Харків — від Закарпаття. І, разом із тим, кожна область зберігає лише їй властиві політичні та економічні особливості. І ось паростки цього прихованого об’єднуючого країну процесу, який приходить на зміну розриванню країни надвоє ззовні — це справжнісіньке диво. Коли-небудь у Києві за об’єднання українців у спаяну воєдино націю, яка загалом однаково розуміє свої стратегічні інтереси, стоятиме пам’ятник її нинішньому «слабкому» Президентові Вікторові Ющенку. Але це вже — зовсім інша історія, яка здається сьогодні неймовірною.