Як подолати потяг до фінансового cуїциду?

Економіка України у критичному стані. Найсильнішого і найпідступнішого удару вона отримала від власної кредитно-банківської системи, яка практично перестала надавати позики виробництву і знецінила рівень життя в Україні.

Економіка України у критичному стані. Найсильнішого і найпідступнішого удару вона отримала від власної кредитно-банківської системи, яка практично перестала надавати позики виробництву і знецінила рівень життя в Україні.

Другий вражаючий удар нанесла світова фінансова криза, що позбавила експортних замовлень наші промислові і аграрні підприємства і звела нанівець можливості отримання міжнародних інвестицій.

Криза оголила наші застарілі хронічні виразки. Тепер тільки від нас залежить, чи зможемо ми протистояти розвалу, вилікуватись і зберегти власне обличчя.

Зачароване коло кредитно-грошової кризи

З названих найнебезпечнішим є провалля внутрішнього банківського кредитування, яке тягне у прірву практично усі ринкові галузі. У той же час вирішення банківської кризи може бути найбільш швидким, якщо нею почати займатися. На жаль, поки що ми цього не спостерігаємо.

А усі намагання Національного банку України відновити стабільність і функціональну повноцінність фінансової системи виглядають незграбними. Боротьба з інфляцією, яка була оголошена пріоритетом політики на 2008 рік, закінчилася її зростанням до 22,3% (у 2007 році, нагадаємо, була 16,5%).

Методи, що використовувалися для подавлення інфляції у І половині 2008 року шляхом абсолютного зменшення гривневої грошової маси (для цього НБУ вилучає у банків кошти, передаючи в обмін депозитні сертифікати), збурили позичкові процентні ставки (вони підстрибнули з початку літа до 25-30%) і підірвали процес кредитування економіки.

Гривня стала дефіцитною і Нацбанк кинувся в іншу крайність, повернувшись до агресивного насичення грошима національного господарства. Якщо у І половині 2008 року чистий приріст грошової емісії (обсяги рефінансування банків з боку НБУ за мінусом сум мобілізації їх коштів за допомогою депозитних сертифікатів) дорівнював 27,9 мільярдів гривень, то у ІІ половині року чистий приріст емісії виріс до 112,3 мільярди гривень.

Особливо масштабним був викид грошових купюр у жовтні, коли чисте рефінансування дорівнювало 22,7 мільярдів гривень або (20,2% від його обсягу за 2008 рік), листопаді – 44,8 млрд. (або 39,9%) та грудні – 27,3 мільярдів гривень (або 24,3% річного обсягу).

За три місяці приріст емісії становив 85% від своєї річної суми. Така нерівномірність експансії гривні розхитала грошову систему. У місяці найбільшого припливу грошей відбувся критичний провал ринкового курсу гривні (фактично він зменшився на 70% – з 5,5 до 9,0 грн./дол.).

Громадськість не могла збагнути, які причини і коли зупиниться валютна девальвація, чому бездіяльний Національний банк, а він у цей час на шкоду економіці, підриваючи її, друкував і роздавав, виходячи із суб'єктивних уподобань відносно окремих банків, гривню "тоннами". Яким же був механізм розвалу?

Шалений викид гривні, який розпочався у жовтні 2008 р., в умовах скрути кредитування зробив нові порції грошей вкрай надлишковими. Аби зберегти їх вартість, банки, а за ними й громадяни почали скуповувати іноземну валюту.

Попит на останню, починаючи з жовтня 2008 року, різко підстрибнув і її дефіцит, що вже відчувався на ринку, ще більше загострився. З цього моменту знецінення гривні стало неконтрольованим. Люди кинулися знімати гривневі вклади і переводити їх у готівкову валюту.

В цілому у другій половині року вкладниками було вилучено з банків більше 60 мільярдів гривень – безпрецедентна зневіра до національної грошово-банківської системи. І тут, мабуть, у керівництва НБУ здали нерви: комерційним банкам надійшла постанова №319 (від 11 жовтня 2008 року), яка забороняла і вилучення депозитів з банків, і надання нових кредитів клієнтам.

Ця постанова "спустила курок" – почалася паніка. А Нацбанк став завалювати банківську систему емісійною гривнею, щоб відновити фонди кредитування.

Загалом з жовтня по грудень було випущено емісії у порядку централізованого рефінансування більше 106 млрд. грн. (з них одноденних кредитів – 37,5млрд., довгострокових – 68,0 млрд. грн.), і валютний курс здійснив таке провальне падіння, яке не могло приснитися навіть у кошмарному сні. А чи могло бути інакше?

Банкам зовсім не потрібна морока кредитування сотень і тисяч клієнтів замість легких і одномоментних валютних спекуляцій. А роздача Національним банком багатомільйонних і мільярдних сум в одні руки спонукає банки виключно до таких спекуляцій.

Тим паче, що НБУ і не збирався надавати їм сигнали про досягнення стабільності курсу гривні на певному рівні. Отже, у яких би обсягах емісійно не рефінансувалися банківські установи, від цього не збільшувалися обсяги кредитних послуг підприємствам і населенню, а навпаки – збільшувався попит на долари, які стали засобом збереження вартості отриманого ресурсу. За таких умов, курс гривні буде і далі падати нижче об'єктивних меж.

Отже неконтрольована девальвація курсу гривні переорієнтувала банки з гривневого кредитування на валютні спекуляції, а банківських клієнтів – на зняття з рахунків гривневих вкладів.

З можливих варіантів покращення похмурої ситуації Нацбанк України вибрав шлях друкування додаткових порцій грошей, які він видавав тим установам, у яких зменшилися обсяги вкладів, вимоги вкладників не були забезпечені поверненням боргів, погіршився баланс між депозитами і кредитами.

Фактично гроші з банків перейшли у готівку поза банками (це повертає нас до часів дикого тіньового капіталізму), а регулятор на потребу банкам надрукував нові пусті гроші і цим збільшив грошово-девальваційний та інфляційний потенціал економіки. Чому він пішов на це?

Як нам здається, центральний банк вибрав варіант, який йому видався найлегшим – штучним фінансуванням кредитних установ погасити попит на депозити, а потім – вилучити зайві гроші. Його не зупинило навіть лавиноподібне падіння курсу гривні. Не дивно, що й у січні 2009 року відбувалося зменшення гривневих депозитів громадян і підприємств.

Що ж підштовхнуло грошового регулятора до таких авантюрних операцій? Можливо ми помиляємось, але не останню роль відіграли самовпевненість і безконтрольність щодо емісійно-кредитних операцій, які стали можливими завдяки сумнівній нормативній та інструментальній базі, узаконений самим центральним банком.

Так, у відповідності до профільної постанови НБУ №378 від 29 вересня 2006 року, щорічні обсяги грошової емісії в нашій країні практично нічим не обмежуються. Не існує ніяких нормативів чи фінансово-економічних параметрів.

Не встановлені також критерії розподілу ресурсів рефінансування між банківськими установами; якими завгодно за обсягами можуть бути і кредити, що надаються в "одні руки".

Нічого дивного, що окремим структурам "на законних правах" впала "манна небесна" у 7 мільярдів гривень. До того ж таке рефінансування можна отримати на вибір декількома грошовими потоками, більшість яких є довільно наповнюваними: це розподіл емісійних сум на тендерах (тобто просто роздача грошей банкам, що подали заявки і визначилися з відсотками), надання одноденних кредитів, погашення депозитних сертифікатів, виділення стабілізаційних кредитів, тощо.

Один банк може одночасно отримати гроші з декількох потоків незалежно від реальних потреб ліквідності. Головне, щоб на необхідну суму були застави і закладні широкого спектру – від державних облігацій до господарських векселів, гарантій, складських свідоцтв і майнових застав.

Навіщо така кількість каналів та інструментів рефінансування? І навіщо центральному банку брати на себе ризики, які допустимі комерційній установі?

Усе це виглядає як спільна домовленість між емісійним центром і банками – треба тільки доказати, що тобі потрібна саме така сума. У Нацбанку ж обмежень щодо друкування грошей немає, і чим ці гроші забезпечені – ніхто не відповість.

Декількома каналами видає грошовий регулятор й одноденні кредити. У розвинутих країнах центральний банк не надає позик овернайт, але створює ринок для одноденних кредитів між банками. У нас виходить, що НБУ сам бере одноденні борги, роздає їх, втручається і штучно поповнює грошовий обіг (у листопаді 2008 року завдяки цим кредитам емітовано 24,3 мільярди гривневих коштів, загалом за рік – 91,8 мільярдів, тобто овернайт є різновидом рефінансування банків).

Ще один сумнівний винахід НБУ – мобілізація коштів банків під проценти на його депозитні рахунки. Отримавши гроші від клієнтів під 8-12%, банки кладуть їх на депозити регулятора, по яких у 2008 році нараховувалося до 16,8% річних (ставки диференційовані для різних видів депозитів).

Таким способом з обороту за рік було вилучено засобів на 57,2 мільярди гривень. Виходить, що безмірна емісія грошей, яку собі дозволяв наш центральний банк, може бути у будь-який момент знівельована такими ж величезними вилученнями з обігу.

Нацбанк може гратися із системою, дозволяти собі зайве, маніпулювати з грошима, не додержуючись ніяких обмежень. Його політика може бути змінена водночас і немає ніяких гарантій її передбачуваності.

Фактично депозитні сертифікати дублюють і підміняють дію обов'язкових резервних вимог до банківських зобов'язань – ключового елементу сучасної грошово-кредитної системи. Саме зміна останніх у критичні періоди повинна зменшувати або збільшувати кредитні ресурси системи.

Але в Україні не так: 2008 року при екстремальних амплітудах коливань грошей на рахунках банків норми резервних вимог залишалися незмінними. Сам же обсяг обов'язкових банківських резервів є мінімальним (15 мільярдів гривень наприкінці 2008 року) і за впливом не може тягатися із депозитними сертифікатами.

Враження таке, що механізм обов'язкових резервів центральним банком ігнорується. Очевидно, грошовий регулятор віддає перевагу використанню ручних суб'єктивних інструментів управління замість нормативних.

Зрозуміло, що цю "вакханалію рефінансування" треба терміново зупинити. По-перше, стандартні кредити рефінансування (до 14 або до 365 днів) не повинні виділятися за побажанням банків чи за ознаками їх фінансового стану, не за принципом: "хто гірше працює, той отримує більше коштів".

Неправомірним є й зрівняльний підхід (усім сестрам по серзі), як багато хто пропонує, або роздавати емісію за "програмами" – це шлях до гіперінфляції. Можливо, як головну форму варто застосовувати методологію регулювання емісії, що діє у країнах Заходу, коли центральний банк управляє резервами комерційних банківських установ, що знаходяться на його рахунках.

Він поповнює резервні рахунки, коли купує у банків облігації державної позики. Це дозволяє банкам на суму фактичного перевищення обов'язкових резервів, що виникла після такої операції, мультиплікативно (кратно) збільшити кредитні можливості (мультиплікатор утворюється у відповідності з нормативом резервування).

Якщо треба зменшити грошову масу, емісійно-резервний центр продає банкам державні облігації. Оплата останніх здійснюється за рахунок резервів. У відповідності до зменшеної суми фактичних резервів відносно суми обов'язкових резервів, банки зменшують кошти на своїх депозитних вкладах, а отже вони зменшують і свої кредитні операції.

У такій системі волюнтаризму бути не може. Регулятор запускає гроші в обіг при зростанні в економіці державних облігацій як вираження необхідності додаткової маси грошей. Останні надходять до тих кредитних установ, які витратилися і потребують емісійних компенсацій.

По-друге, у такій емісійній системі резервні вимоги мають встановлюватися відносно депозитів на поточних і картково-платіжних рахунках. Нормативи резервування повинні бути стабільними і уніфікованими, однаковими за ставками для гривневих і доларових зобов'язань. Їх межі необхідно затверджувати законодавчо.

По-третє, в оновленій системі рефінансування потрібно застосувати й метод прямих термінових кредитів банкам під заставу державних цінних паперів. Ці централізовані кредити, що оплачуватимуться за обліковою ставкою НБУ, будуть також збільшувати фактичні резерви банківських установ у центральному банку.

По-четверте, треба покінчити з грою на депозитних сертифікатах, які фактично штучно допомагають пасивним банкам отримувати відсотки, не включаючи кредити у продуктивний оборот. Вилучення цих сертифікатів дозволить вивільнити банківські кошти для перерозподілу на підтримку інших банків (через інструменти овернайт), підняти ліквідність без масових централізованих позичок, змусити банки вільними ресурсами кредитувати виробництво.

По-п'яте, буде зупинено надання грошової емісії, оформленої як рефінансування, а фактично виконуючої функцію рекапіталізації. З цією метою для проблемних банківських структур необхідно буде застосовувати процедури надання реальних коштів в обмін на пакет акцій установи.

Друга сторона авантюрної політики Нацбанку проявилася у нехтуванні основними правилами макроекономіки, що й дало негативні фінансово-інфляційні результати. У чому ж полягають основні помилки?

а) Грошовий регулятор знехтував принципом стабільності валютного курсу гривні як міри вартості грошової одиниці, і перейшов до ніби-то альтернативного принципу цільової інфляції ("інфляційного таргетування"), за якого значенням курсу можна нібито нехтувати.

Способом реалізації стали монетарна стерилізація і ревальвація курсу гривні, продемонстровані у першій половині 2008 року. Проявилось це також у витисканні доларових інвестицій з української території і призупиненні гривневих експансій НБУ на валютному ринку.

Наслідки: зменшення валютних резервів центрального банку (приблизно на 8-9 мільярдів доларів), зниження ліквідності банківської системи, погіршення стимулів до експорту.

б) Національний банк України знехтував ринковими сигналами про падіння курсу грошової одиниці, вважаючи, що за рахунок девальвації курсу відбудеться фінансова допомога експортерам, світові ціни на продукцію яких знизилися восени 2008 року.

Нажаль, стрімке знецінення гривні зруйнувало довіру до грошової одиниці і депозитну банківську систему. Помилковими стали дії регулятора по централізованій компенсації втрат депозитів. Це ще глибше провалило гривню. НБУ рятував банки, відмовившись рятувати грошову одиницю. Наслідки: зупинка внутрішнього кредитування і можливе банкрутство і підприємств, і банків.

Очевидно, що в умовах стрімкого знецінення гривні регулятор повинен був стримувати падіння курсу, виходити на валютний ринок, продаючи резервні долари і вилучаючи з обігу надлишкові гривні, подавляти інфляцію і мінімізувати емісійне рефінансування банків, змушувати останні зацікавлювати клієнтів до депозитних вкладів. Тобто діяти у повністю протилежному напрямку.

Саме така логіка дій привела б і до абсолютно протилежних результатів: відбувалося б кредитування та інвестування економіки завдяки доступності процентних ставок і націленості банків на здійснення цих функцій. Ситуація для банків була б більш ясною і конкретною. Скруту б мали тільки ті з них, які зробили неефективні вкладення або ризикували валютними спекуляціями.

І неможливим був би той фінансовий переворот, який відбувся у 2008 році: з процвітаючої країни ми перетворилися на бідолаху, який сам розтринькав свої статки.

Про марево міжнародного дефолту

В іноземних виданнях у грудні-січні замайоріли оцінки міжнародних інститутів про падіння фінансових індикаторів, рейтингів, вартості боргових інструментів та зростання інвестиційних ризиків щодо української економіки.

Національних кредитний рейтинг було знижено світовими агентствами до негативного. За прогнозом сукупна зовнішня заборгованість України зросте у 2009 році до 80,3% ВВП. Дефолт за зовнішніми зобов'язаннями корпоративного сектору стає високовірогідним.

Іншими словами, було зроблено висновки, що Україна перестала бути територією, привабливою для міжнародних фінансових інвесторів. Її економічні перспективи є незадовільними.

Таке розгортання подій є тривожним для України. Наше господарство стало вкрай залежним від іноземних капіталів. І тепер, коли прийшов час погашати зобов'язання, підтвердити інвестиційні рейтинги і далі розширювати зовнішні капіталовкладення в економіку, виникають проблеми зони неспроможності відповідати за зобов'язаннями. Спрацьовують також й загальні фактори погіршення зовнішньої ліквідності.

а) Найсильнішим з них є девальвація української грошової одиниці, яка зробила майже удвічі дорожчими отримані іноземні позички. Виняток складають лише ті позичальники, які працюють на експорт. Окрім того, знецінення українських грошей підірвало імпортний оборот, який став збитковим і почав падати у обсягах.

А це спровокувало несподівано велике зменшення надходжень до бюджету: у цих надходженнях особливо вагомими є податки, що нараховуються на імпортні товари (ПДВ, акцизи, ввізне мито).

Через ці причини новий державний бюджет на 2009 рік, прийнятий наприкінці грудня, зменшив планові доходи порівняно з попереднім проектом майже на 85 мільярдів гривень або більше ніж на чверть. Це звузило фінансові можливості влади й для рекапіталізації та націоналізації господарських проблемних активів.

б) Іншим системним фактором погіршення валютної ліквідності українських корпорацій стало зростання цін на російський газ (з 179,5 до 228,5 дол./тис.м3). З урахуванням девальвації курсу гривневі ціни на імпортний газ підстрибнули майже у 2 рази.

Це особливо чутливо для підприємств, що працюють на внутрішній ринок. Виростуть також і додаткові витрати Уряду на оплату споживання газу у соціальному і житлово-комунальному секторах.

в) Ще одним негативом для міжнародної платоспроможності стало погіршення банківсько-кредитного процесу всередині України. Надвисокі процентні ставки, вилучення ліквідності з банківських установ, скорочення кредитного обслуговування підприємств зменшили загальний економічний потенціал і підвищили ризикованість зовнішнього інвестування.

Відповідно зросли (на 30-40%) страхувальні ставки і дисконти з вартості український державних і корпоративних цінних паперів на міжнародних ринках. Тому нові закордонні запозичення стали майже недоступними.

Які ж зони економіки під найбільшою загрозою міжнародного дефолту?

Більшість підприємств, які отримували зовнішні кредити та інвестиції в акції, що розміщувалися на західних ринках, за останнє півріччя втратили свою прибутковість і капітальну вартість (у банківському секторі – у декілька разів, у будівництві – у декілька десятків разів).

Від них вимагають дострокового повернення коштів або передачі частини акціонерного капіталу. Ті з них, хто неефективно вкладали отримані з Заходу інвестиції, стали під загрозою визнання їх неплатоспроможними.

До такої проблемної групи відносяться перш за все державні монополістичні корпорації, які міжнародними позичками іноді фінансували ремонтні роботи і покривали поточні збитки.

Зрозуміло, що безконтрольно надавати цим корпораціям урядові гарантії було не тільки необачно, а й просто неправомірно. Зараз за розрахунки із боргами цих структур, а короткострокові їх зобов'язання (у І половині 2009 року) оцінюються приблизно до 3,0 мільярдів доларів, не обійтись без радикальних заходів: визнання їх банкрутами, передачі майна кредиторам, ліквідації чи продажу компаній, націоналізації боргів тощо.

У списку кандидатів "на виліт" НАК "Нафтогаз України", "Укравтодор", "Укрлізинг", "Укртелеком", "Укренерго", "Укрзалізниця" та інші. Звичайно, можливий варіант – перекласти ці проблеми на плечі споживачів, піднімаючи монопольні ціни і тарифи (так вже роблять Укрзалізниця, Укртелеком, Нафтогаз, підприємства комунальної енергетики та інші)

Якщо йти цим шляхом, то інфляція за рік знову досягне 20-25%. Можна також просто включити суми боргів до зобов'язань державного бюджету. А це означає зменшення рівня добробуту громадян.

Подібні методи вже неодноразово застосовувалися (зараз таким способом виправляється фінансовий баланс Нафтогазу), але тяжіння економічних трутнів до нарощування міжнародних боргів тільки наростає.

Варто, нарешті, перейти до реструктуризації держкорпорацій, вибравши варіанти оптимальної перебудови. Вивести з майна компаній об'єкти стратегічного значення, включаючи природні монополії, виділити у окремі підприємства технологічно закінченні виробництва, запровадити ринкові відносини замість монопольних зловживань.

Другою проблемною зоною є банківський сектор, що за останні роки наростив міжнародну заборгованість до більш ніж 42 мільярди доларів (33,6% ВВП України), з них короткострокові борги – біля 5 мільярдів доларів.

Труднощі мають ті банки, які надавали перевагу фінансуванню споживчих потреб та сумнівним іпотечно-будівельним операціям під заставу споживчих цінностей (автомобілів, земельних ділянок, квартир і т.п.).

Це були надризикованні вкладення – в Україні поки немає юридичної забезпеченості погашення боргів громадян. Кредитування споживчого імпорту підштовхувалося ревальвацією курсу гривні протягом перших 8 місяців 2008 року, причому імпортери готові були брати позички під будь-які процентні ставки (сподіваючись виграти на ефекті масштабу і на ревальвації).

Не дивно, що у кінці 2008 року на ринку продажів компаній з'явилася купа торгівельних фірм, зокрема, сучасних ритейлерів, власники яких через борги позбувалися прав на бізнес.

В ажіотажі чуються пропозиції про швидкі рішення, коли деякими технічними маніпуляціями, як одним перемиканням, можна вирішити усі банківські перекоси. Такі ідеї (наприклад, конвертувати валютні борги у гривневі по курсу 5,05; заборонити обіг валюти; перевести усі валютні депозити у гривневі тощо) – не мають нічого спільного з раціональними рішеннями. Але вони є й небезпечними, бо провокують дії, здатні знищити національну грошову систему.

Потрібна реструктуризація банківського сектора. Треба позбавитися неліквідних позичок. Для влагодження конфліктів з боржниками доцільно йти на пролонгацію і перегляд угод особливо там, де відсотки були завищеними. Банкам потрібні нові кредитні портфелі, які містили б проекти фінансування перспективного бізнесу.

Майже у 2/3 банків виходом буде внутрішня рекапіталізація: залучення інвестицій для витіснення і списання неліквідних активів. Тут можуть бути використані власні прибутки, емісія акцій, продаж прав новим власникам, злиття і поглинання тощо.

У кожній установі потрібна внутрішня реорганізація і санація. Нацбанк тут має застосувати увесь свій регуляторський хист: зобов'язати банки до таких дій і допомогти їм у цій справі.

Зараз час випробувань, і як модернізуються банки, такою буде й економіка.

У поточній практиці банківська спільнота має активно заохочувати валютні депозитні вкладення, повернути вилучені з рахунків у часи турбулентності долари, що осіли "у панчохах".

Адже за останні 3 місяці минулого року громадяни скупили на готівковому ринку "чистих" 3,4 мільярди доларів; 3,5 мільярдів доларів вони вилучили з депозитів; закордонні трансферти корпорацій досягли 9,5 – 10,0 мільярдів.

Необхідно стимулювати депозитні ставки, розгорнути інфраструктуру хеджування валютних активів тощо. Щоб зацікавити банки активно залучати валютні кошти на депозити, треба також надати їм можливості інвестувати ці кошти безпосередньо у "валютні проекти" і на території України, і за кордоном.

Але головне – погасити девальваційні очікування, переорієнтувати гравців на продаж валюти, позбавити їх спекуляційних спокус (зокрема, зберігається різниця між динамікою офіційного і ринкового валютного курсу, операції своп та інші).

Однією з чергових ілюзій для банкірів є галасливі заяви про допомогу, яка їм нібито може бути надана з кредитної лінії Міжнародного валютного фонду. Транші цього кредиту – тільки для зупинки девальвації і укріплення курсу. Ніяких інших "стабілізаційних" принад.

Комерційні ж установи повинні зорієнтуватися на отриманні нових і пролонгацію старих міжнародних кредитів. Це і реально, і на користь економіці.

Загрозі корпоративного дефолту має протистояти працездатний бюджет. На жаль, в останні роки міністерство фінансів не виконує планів з розміщення урядових облігацій. В той же час грошовий регулятор успішно емітує і передає банкам власні сурогатні цінні папери.

Він виставляє по них проценти (до 16%), що значно перевищують відсотки за державними облігаціями (від 7 до 11%). Проти кого діє центральний банк?

Україні треба також скоротити чергу, що стоїть перед нею, до столу роздачі міжнародних інвестицій. Реформаційне оновлення, макроекономічна стабілізація і структурна модернізація – головні передумову повернення зацікавленостей інвесторів.

У цьому ж контексті потрібні зміни у кредитно-грошовій політиці. Ретельність рефінансування, перехід до активних валютних інвестицій на ринку, переорієнтація грошових потоків на кредитування економіки, збільшення ресурсів і ставок фонду гарантування депозитних вкладів – необхідні складові бажаної нової політики Національного банку України.

Є й більш конкретна задача: повернути маятник валютного курсу, амплітуда якого просто зашкалила, у більш врівноважений стан. В результаті вдасться уникнути хаотичних банкрутств і дефолтів по широкому спектру корпорацій, для яких валютні цінності стануть більш доступними.

Окрім того, врівноважиться зовнішня торгівля і баланс платежів. Держава буде убезпечена від розриву бюджетного процесу. Грошовий регулятор має необхідні ресурси і повинен це зробити.

Варто зауважити, що економічні тенденції грудня 2008 року – січня 2009 року не підтверджують панічних заяв деяких політиків і урядовців. Крива щомісячного падіння випуску металургійної, машинобудівної, нафтопереробної продукції, електроенергії, добування паливних і рудних ресурсів у грудні змінилися на криву зростання.

Це дало змогу в останньому місяці року отримати приріст продукції промисловості порівняно з листопадом на 3,2%. Значно покращився баланс зовнішньої торгівлі: якщо у листопаді дефіцит торгівлі товарами досягав 1,6 мільярди доларів, то у грудні він скоротився до 0,7 мільярду. Можна сказати, що невідворотність погіршення фінансового та економічного становища поставлена під сумнів.

Український корабель так просто не потопити. То чи не краще, панове, братися за розум і міцно тримати руль?