До й після

Днями виповнилося рівно чотири роки з моменту інавгурації Віктора Ющенка. Саме час підбити підсумки президентства, розповісти українцям про виконану роботу і про те, що реалізувати не вдалося. Однак глава держави віддав перевагу мовчанню, а не діалогу з суспільством. Проте прем’єр-міністр на цю тему в останні дні говорить багато і вельми охоче. В останньому — «газовому» — інтерв’ю Юлії Тимошенко «Дзеркалу тижня» знайшлося місце і для традиційної критики Президента, і для дещо суперечливих за суттю своєю ремарок.

Перше. «Обрали — треба потерпіти». Так лаконічно, але колюче Юлія Володимирівна відкинула чутки про те, що політична сила її імені може ініціювати імпічмент Президентові Ющенку.

Друге. Незважаючи на те, що нинішній рік — останній рік президентства Віктора Андрійовича, глава уряду не виключає проведення позапланових виборів гаранта української Конституції.

Увесь час, що залишився до майбутніх президентських виборів, що орієнтовано відбудуться в січні 2010-го, ми приречені спостерігати за палким протистоянням, як мінімум, трьох людей, які претендують на вищу посаду в країні, — Ющенка, Тимошенко, Януковича. У цьому ні на йоту не сумніваються як вітчизняні, так й іноземні експерти. А ось про те, що чекає на Україну та українців після виборчого часу «Ч», спостерігачі сьогодні говорити не ризикують. У бесіді з політологом, провідним науковим співробітником Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України Олександром Дергачовим «День» спробував спрогнозувати, як саме розвиватимуться події після закінчення президентських виборів 2010 року.

— Днями виповнилося чотири роки з часу інавгурації Віктора Ющенка. Як би ви оцінили цей період?

— Насправді, це досить важливе і разом із тим складне явище для країни, що вимагає, передусім, спокійного аналізу. Думки більшості коментаторів, політиків, експертів стосовно цього зводяться до слова — «розчарування». Програма Майдану забута, не виконана. Крім того, безумовно, втрачений час для реформування країни.

Крім внеску, пов’язаного з персональним умінням Віктора Ющенка, політичною волею, настроєм, існують і об’єктивні обставини. Він реально не мав серйозно пропрацьованої програми реформ. Він мав програму перемоги, причому не лише особистої перемоги — перемоги над авторитарним режимом. Це сталося, однак подальші кроки зроблені не були — ні, як виявилося, він, ні його найближче оточення були не готові до цього.

— Ви кажете про розчарування, напевно, в цьому контексті варто говорити й про завищені народні очікування.

— Безперечно, очікування були завищені, але йдеться, разом із тим, і про те, що проголошувалося. Це вже не просто очікування народу, а те, що політичні лідери, передусім Віктор Ющенко, обіцяли реалізувати. І сьогодні доводиться робити висновок, що це він нереалістично оцінював власні якості як лідера і політичного менеджера. Крім цього, напевно, варто говорити й про небажання вчитися та залучати тих, хто міг би зробити більше. Він не зробив і цього, і ми бачимо розчарування політичною елітою.

Перемогли кращі, хто був в еліті, і навіть сьогодні можна це підтвердити. Але потрібно додати, що ці кращі були все-таки поганими — нездатними до відповідальності, необхідної для вирішення надзвичайно складних завдань. Усе це залишається на порядку денному, і країна перебуває в очікуванні зміни політичної еліти, особливо після чергових президентських виборів.

— Якщо повернутися до тези про небажання діючого глави держави оточити себе людьми, здатними зробити більше. Як ви вважаєте, можна говорити про те, що відсутність команди професіоналів — це ключова проблема Президента Ющенка?

— Команду потрібно було будувати. Команда не могла бути повністю сформована під час надзвичайно складної президентської кампанії-2004. Тоді було надзвичайно багато ініціативних людей, і так сформувалася команда перемоги на першому етапі — етапі прямої боротьби за владу. А ось професійну команду, здатну створювати, реалізовувати програму модернізації, необхідно було формувати, збирати, стимулювати, посилювати, оновлювати. Віктор Ющенко працював в іншому напрямі, маючи інше бачення того, що необхідно робити. Він бачив своє завдання, по-перше, не так масштабно, як потрібно було. По-друге, були розставлені інші акценти. Не можна говорити, що це абсолютно програшний період. Ющенко, щонайменше, сформував порядок денний, загострив багато питань, однак проблема в тому, що він виявився нездібним вирішити багато які з них. Наприклад, варіант бачення національної консолідації, формування політичної нації. Це не було сприйняте. Плюс — невміння вести справи з Росією. Проголошення такої абсолютної незалежності — це красиво, однак необхідно було готуватися до цього: матеріально, організаційно, задля того, аби реально демонструвати цю незалежність. У цьому сенсі Президент Ющенко вельми примітивно підходив до деяких питань і не прагнув, щоб йому допомогли. Він дуже цікаво може говорити, але проблема в тому, що він не вміє слухати, а країна в такому стані, що слухати не просто варто — необхідно. Крім того, потрібна творчість, потрібне новаторство, а Віктор Ющенко намагався працювати зі старим матеріалом. Його прагнення, безумовно, були позитивні, але неділовий, нереалістичний підхід до справи очевидний.

— А якщо порівняти нинішнього президента з попереднім.

— Знаєте, головна відмінність у тому, що Кучма стояв на чолі великого бюрократичного апарату. Він мав владу не лише формальну, окреслену Конституцією, але й неформальну — як лідер угруповань, кланів, земляцтв або просто — промислових командирів. Тобто він мав подвійну владу, що забезпечувало певну ефективність управлінських рішень. Кучма хотів, але не зміг цю владу передати в спадщину Януковичу. Країна була не згодна з цим, і в процесі боротьби з режимом була зруйнована система управління. Ющенко не взяв повноваження Кучми, він не мав тіньових повноважень як керівник владного істеблішменту. Політична еліта виявилася розколеною, ми отримали могутню команду незгідних, які самі хотіли господарювати. Віктор Ющенко не був готовий до добудови демократії, для того, щоб зробити її мінімально ефективною. Це надзвичайно складне питання, і ще не відомо, чи готовий хтось узагалі в Україні до цього. Це необхідно було робити на ходу — вчитися і пристосовуватися до того, щоб демократія стала ефективною. Але Ющенко не міг повернути авторитарні механізми, тому він і виявився таким неефективним керівником. За участю Ющенка була демонтована авторитарна система, однак нової ефективної системи він не побудував. У цьому контексті можна говорити про те, що він не наблизив країну до Європи і особистим прикладом він не демонструє те, як повинна будуватися сучасна європейська країна. Патріот — але невдаха в цьому значенні.

— На ваш погляд, враховуючи нинішні рейтинги, чи варто Віктору Андрійовичу балотуватися на другий термін?

— Для країни все одно, йому — корисно. Він отримає свої два відсотки, можливо, щось зрозуміє і критично проаналізує цей період.

— Якщо говорити про двох ключових кандидатів на президентських виборах, їх навряд чи можна назвати демократами. Чи варто чекати в такому випадку відкоту назад?

— Просто змінити Президента — недостатньо. Важливо, як узагалі працюватиме владний механізм. Гадаю, що серйозного прориву чекати не варто, оскільки консолідація еліти поки що не проглядається, а новий президент міг би бути успішним хоча б за часткової консолідації еліти в межах обов’язкової загальнодержавної програми-мінімум. Існуватимуть розбіжності, існуватиме конкуренція, але, нарешті, повинна з’явитися загальнонаціональна програма навколо якої не дискутують, а об’єднуються. Такої перспективи поки що не видно, оскільки складними є взаємовідносини між провідними політичними силами, складними є процеси всередині цих політичних сил і, взагалі, було б невірно покладатися на чергового президента. Повинні бути надійніші механізми.

— А якщо за персоналіями?

— Стосовно цього варто зазначити, що Ющенко не є демократом, тому я не згодний із вами, що можливий крок назад. Але, дійсно, існує проблема в тому, як рухати країну далі в удосконаленні демократичного механізму.

Куди поведуть країну регіонали у випадку перемоги Януковича? Я вважаю, вони повинні цінувати владу в незалежній державі. Але чи будуть? Тобто тут існують певні обмеження, але це, на жаль, не є заміною реального патріотизму.

Щодо Тимошенко, то вона проводитиме демократичну політику, ефективніше захищатиме суверенітет і успішніше підтримуватиме стосунки з усіма сторонами, з якими Україна вимушена їх підтримувати. Вона не здійснить геополітичний прорив, але може стабілізувати міжнародне становище держави. Тимошенко демонструє підхід збалансування відносин з основними стратегічними партнерами і орієнтацію на україноцентричність. Вона не поспішає туди, де нас не дуже чекають. Її політика буде політикою, коли Україна перестане бути прохачем інтеграційних перспектив і при ній, можливо, ефективніше використовуватимуться існуючі можливості для співробітництва. Сьогодні головна біда зовнішньої політики України в тому, що ми не використовуємо те, що надають європейці в доінтеграційний період.

У будь-якому випадку країні потрібен час для реалізації реформ, для того, щоб розібратися в масовій свідомості (а що ж є пріоритетом?). Україні найближчі десять років не загрожує ні європейська, ні євроатлантична інтеграція. Україна повинна взяти паузу і зосередитися на внутрішніх проблемах.

Чи будуть реформи системними? Тимошенко обіцяє реформи, і в цьому сенсі вона — найперспективніший політик. А ось у тому, чи не будуть вони умовними, і чи буде рух до правової демократії, є великі сумніви. Скажімо, Тимошенко, як й інші політичні лідери, демонструє неготовність реформувати виборчу систему. Йдеться про відкриті списки та інші механізми, які б дали можливість і необхідність конкурувати за місце в списку, нести індивідуальну відповідальність. Тут також великого прориву не варто чекати. Але інших варіантів поки що немає.

— А чому немає варіантів, ми ж демократія?

— Бо ми маємо такі недоліки демократії, коли еліта не оновлюється настільки, наскільки це необхідно, і суспільство має обмежений вплив. Скажімо так: механізм вибору є, а асортимент досить обмежений. Нові особистості з’являються, набирають вагу, однак дистанція коротка і шанси матиме той, хто має значні ресурси — власну політичну силу, медіа тощо. Серйозно ж втрутитися у вибір на нинішній дистанції поки що ніхто не встигне. Хоч можна говорити про те, що на новому етапі — після президентських виборів — політичне життя залишатиметься інтенсивним, і можливості для нових гравців поліпшуватимуться. Перехідний період для України затягнеться, і ми можемо сподіватися лише на те, що буде більше, скажімо, вимушеної відповідальності та примусу до взаємодії провідних гравців. При нашій Конституції поділити владу на двох простіше, ніж на трьох. Чи варто тішитися цим? Якщо дивитися на це як на проміжний крок, як на період для системніших та радикальніших змін, — так, можна.

— Тобто в нових політичних сил, народжених кризою, шанси є?

— Шанси є, безумовно, як і є (нехай не дуже чіткий) суспільний запит. Наскільки вони будуть впливовими, це велике питання. Економічний плюралізм у нас дуже обмежений. Надресурси контролюються дуже мало, і від цього складно буде відійти. Це буде тривалий процес, і тому реальний політичний плюралізм гальмуватиметься. Але ми можемо говорити про гарантії неповернення до старого. Старого вже не буде. Наскільки вдалим буде нове? Повторюся, нас чекає досить затяжний перехідний період, і до ефективної демократії Україна рухатиметься досить-таки тривалий час.

Із погляду політичного формування наступний президент буде перехідним, він не вирішить цих питань. Нам потрібно звикнути, що те, що ми сьогодні інтерпретуємо як кризу, це більш-менш нормальний стан того суспільства, яке ми сьогодні маємо. Безумовно, можна сподіватися, що гострі, найризикованіші вияви можуть бути ліквідовані, відійдуть, однак реально ми приречені деякий час пожити в період змін.

— А якщо подивитися на країни колишнього СРСР, адже можна вважати, що ми все-таки на вірному шляху?

— Можна казати про те, що Україна зійшла з невірного шляху. Білорусь. Росія. Все, що відбувається сьогодні в нас, матимуть ці країни в майбутньому, коли виразніше відіб’ється криза їхніх сучасних політичних систем. Разом із тим ми, на жаль, не рухаємося, тому складно визначити, на якому ми шляху. Ми отримали новий шанс, але його необхідно реалізувати. Для цього необхідна якісно нова еліта, або ж імпульси до еволюції тієї еліти, яку ми маємо. І для того, щоб цим шансом скористатися в найближчому майбутньому, необхідне щось більше, ніж просто нове ім’я нового президента. Багато що залежить і від того, чи вдасться нам зробити кроки для реформування Конституції, ключових законів, які б підштовхували і до оновлення еліти, і до її відповідальнішої поведінки.