"Феномен Яценюка" vs "синдром Гриценка"

Тарас Шевченко жадав українського Вашингтона. Сьогоднішня Україна жадає свого Обами. Це так, навіть якщо не всі українці це усвідомлюють.

Хтось із пострадянських публіцистів метафорично, але влучно, сказав, що Барак Обама для США сам по собі став геніальною піар-технологією. В тому сенсі, що сам факт його обрання вже вселив в американців надію на зміни – а народові, що дивиться у майбутнє з таким-сяким оптимізмом, і з кризи виборсуватись легше.

Розвиваючи тему, можна було б додати, що містер Обама став для США тим же, чим 2000 року для Росії став містер Путін. Не поспішайте заперечити. Ми ж говоримо лише про масову свідомість, чи не так? А для масової свідомості американців чорношкірий юрист в Білому домі є не менш яскравим уособленням торжества "американських цінностей", аніж чекіст Путін в Кремлі був уособленням торжества "российских ценностей" для росіян.

Дуже різні люди? Але ж і цінності, скажімо так, теж дещо відрізняються. Головне не це, а те, що ці цінності, якими б вони не були, існують.

І коли цінності торжествують у кризовий момент – це дуже сильний стимул для всіх. По-своєму не менший, аніж вдала економічна стратегія уряду.

Україні в цьому сенсі не щастить давно і послідовно.

Президент Леонід Кучма, як людина з величезним інстинктом влади, напевне, відчував цю проблему – але за своїм складом характеру безсумнівний пріоритет все одно віддавав речам, якщо можна так висловитись, матеріальним.

Відтак суспільний запит на цінності за Кучми задоволений категорично не був, і саме це стало підґрунтям – якщо хочете, метафізичним – для "Помаранчевої революції".

Одначе після неї метафізика дуже швидко перетворилася на метастази. І на сьогодні вщент дискредитовано саму ідею будь-яких особливих "українських цінностей", якими б вони не були.

Нинішня еліта колективно відмовилась від пошуку цінностей, підмінивши його пошуком ціни. А цей останній логічно і дуже швидко звівся до банального безмежного популізму та творення різного роду симулякрів в інтересах зовнішніх гравців – коротше, до купівлі народу оптом з одночасним розпродажем Батьківщини вроздріб, цілком за класичними бізнес-схемами максимізації прибутку на посередницьких операціях.

Поміж тим, суспільство, як це не дивно, не таке вже й дурне, як воно саме про себе думає.

На вербальному рівні українці можуть всерйоз вважати, що "цінністю" для Віктора Ющенка є "садок вишневий коло хати" та вступ до НАТО, а для Віктора Януковича – російська мова та "національний капітал".

Але підсвідомо ці ж українці усе-таки відчувають усю нещирість запевнень політиків. Бо справжніми цінностями не торгують, і вже тим більше на них не "забивають" заради особистого комфорту.

Саме тому попит на нові обличчя є визначальним для нинішнього виборчого циклу. Але питання в тому, чи є це попитом на нові цінності?

Відповідь на це питання особисто для автора випливає з феномену двох "нових" кандидатів у президенти. "Нових" у тому сенсі, що вони вийшли на авансцену саме в цьому виборчому циклі.

Як хтось, мабуть, уже здогадався, ідеться про "улюблену двійцю" значної частини вітчизняної інтелігенції – Анатолія Гриценка та Арсенія Яценюка (в алфавітному порядку).

Між цими двома постатями є дещо спільне. Наприклад, володіння англійською мовою. Чи відсутність (поки що?) публічних команд. Проте все це – далеко не привід розмірковувати про їхнє гіпотетичне об’єднання, чим останнім часом полюбляє займатися вже згадана вітчизняна інтелігенція.

Адже великою мірою ці двоє являють діаметральну протилежність одне одному. І не лише тому, що Яценюк має значний медійний (а потенційно – й адміністративний) ресурс, а Гриценко його не має.

Протилежності лежать в першу чергу у стилі двох політиків. Важко не помітити, наприклад, як Анатолій Гриценко постійно говорить те, що ніяк не додає йому електоральних балів, у той час як Арсеній Яценюк, навпаки, не говорить нічого, що завадило б йому ці бали набирати.

Зрештою, у Гриценка є програма, з якою можна дискутувати чи погоджуватись, і абсолютно очевидні пріоритети – які можна поділяти чи ні. У Яценюка немає – на публічному рівні – ні того, ні іншого. І, мабуть, не буде, незважаючи навіть на неминучу появу ближче до виборів яскравих буклетів під назвою "Передвиборча програма" чи, може, навіть "Пріоритети кандидата"…

Що-що, а беззмістовні тексти в нас писати вміють, тут українці давно обігнали навіть КПРС з її "історичними" програмами настання комунізму о такій-то годині за московським часом.

Автор хотів би одразу зауважити, що не агітує забудь-кого з потенційних кандидатів. Його, автора, явні симпатії до Гриценка пояснюються тим, що йому, авторові, імпонують програма і стиль цього політика. Але він, автор, наразі нікого не переконує в перевагах цих програми та стилю – а отже, про агітацією не йдеться.

Натомість ідеться про те, що всі ми бачимо довкола: рейтинги Гриценка з усіма його програмами просто мізерні, в той час як рейтинги Яценюка – ледь не захмарні. Принаймні, як на новачка процесу.

І це не можна пояснити самим лише медійним ресурсом. Точніше, цей ресурс відіграє важливу роль, але без вдалого об’єкта, до якого його було би прикладено, сам по собі він був би безсилий.

Яценюк і є тим самим "вдалим об’єктом". Він не має яскравого корупційного минулого, він не має (поки що?) тісних асоціацій у громадській свідомості із будь-ким зі збанкрутілих політиків першого ешелону, але головне – він не має "протипоказань", оскільки не заявляє ніякої позиції з жодного спірного питання.

Продаж землі й вступ до НАТО, бюджетна політика й виборність суддів, конституційний устрій та пенсійна реформа – українці сьогодні не уявляють, що і як робив би Яценюк-президент у цих та десятках інших важливих сфер. Бо він їм цього не каже.

І тим не менше, рейтинг Яценюка росте. У зв’язку з чим виникає напівкрамольна думка: може, це не так уже й погано?

Звісно, Арсеній Петрович ніякий не Обама, про що вже сказано й написано чимало. Хоча б тому, що в Обами були чіткі відповіді на всі запитання, і не було жодної важливої для американців теми, від якої він ухилився б під час своєї кампанії.

Але ж і Україна, перефразовуючи класика – не Америка.

Можливо, невибагливим українцям вистачило б і самого факту обрання умовно "нового" обличчя. Зрештою, це ж не зовсім той випадок, коли, як кажуть у народі, "хай гірше, аби інше". Бо чи буде гірше з Яценюком – ще невідомо, а от що гірше буде з нинішніми – відомо напевне. З прямого досвіду.

Ще раз наголосимо – це не є думка автора цих рядків. Але саме так, схоже, розмірковують (чи, швидше, відчувають) ті 15 – 20 % виборців, котрі, як твердить соціологія, вже сьогодні готові поставити на "молодого та раннього" політика в маленьких буржуазних окулярах.

В такому випадку лишається хіба що цитувати Жадана – "мабуть, немає вини в такій безпідставній любові до малознайомих облич". Й сподіватись, що в разі своєї перемоги це малознайоме обличчя не виявиться ані потворним писком, ані повторним випуском чогось до болю знайомого…