Тимошенко продемонструвала в Мюнхені глобальне бачення

Мюнхенську Конференцію з питань безпеки часто називають «Давосом з безпеки». Справді, порівняння доречне: невдовзі після завершення Світового Економічного Форуму ті ж самі «жирні коти» (щоправда, з трішки іншою спеціалізацією) знову збираються, аби поспілкуватися у більш-менш невимушеній атмосфері і в оточенні тисяч протестувальників. Хіба що у Мюнхені на лижах не покатаєшся.

Цьогорічний 45-й «випуск» Конференції (також відомої в народі як «Воєнна конференція» чи «Щорічна генеральна зустріч збройної промисловості») був, звісно ж, особливим – так вже диктують правила політичного шоу-бізнесу. Головним винуватцем цьогорічної особливості був віце-президент США Джо Байден, що приїхав до Мюнхена, аби вперше ознайомити широку світову громадськість із пріоритетами зовнішньої політики Штатів за версією адміністрації «президента надії та змін» Барака Обами.

Те, що Обама відправив на Конференцію саме Байдена, а не останнього із бушівських могікан, міністра оборони Роберта Ґейтса, стало найбільшою родзинкою форуму.

Вистачало й менших родзинок: це й виступ спікера іранського Меджлісу доктора Алі Ларіджані, й зустрічі російського віце-прем’єра Сєрґєя Іванова з генсеком НАТО Яапом де Хооп Схеффером і самим Байденом. Не обійшлося й без української родзинки – вперше на цій Конференції виступила Юлія Тимошенко.

Виступ Байдена був настільки ж очікуваним, наскільки й передбачуваним – згідно із ще однією дипломатичною традицією. Аудиторія почула прогнозовані слова про американську готовність до діалогу у міжнародних відносинах, бажання слухати й співпрацювати.

Віце-президент був навіть настільки тактовним, що не поставив європейських лідерів у незручне становище, вимагаючи від них того, чого вони не можуть дати.

Він просто наголосив, що «Америці потрібен світ так само, як і світові потрібна Америка», й, звертаючись до Анґелі Меркель, заявив: «Нам потрібна ваша допомога».

Коли зайшла мова про відносини між США та Росією, Байден заговорив конкретніше.

Підтверджуючи бажання адміністрації Обами «натиснути кнопку перезавантаження» у американсько-російських відносинах, він усе ж таки наголосив, що Штати не збираються визнавати незалежність Абхазії і Південної Осетії, а також – будь-яке право Росії на ексклюзивні «сфери впливу».

Подейкують, що якби президент Киргизстану Бакієв раптом не вирішив закривати американську авіабазу у Манасі, Байден був би іще теплішим по відношенню до Кремля. Але наразі ця справа залишається відкритою – так, Сєрґєй Іванов після зустрічі з Байденом й далі наполягав на тому, що РФ не має жодного відношення до рішення Бакієва. Очевидно, якщо Росія й дійсно планує торгуватися із США за киргизську базу, то в Мюнхені час для цього ще не настав.

Окрім того, Іванов після цієї двосторонньої зустрічі із задоволенням відзначив, що «адміністрація Сполучених Штатів послала дуже сильний сигнал, і цей сигнал був почутий». Але поспішати із взаємністю Росія, за його словами, не збирається. Пояснив він російську логіку лаконічно: «Це – не східний базар, і ми не торгуємося, як люди на базарі».

Інша запланована двостороння зустріч заступника глави російського уряду, із генеральним секретарем НАТО Схеффером, вочевидь, мала на меті оте неформальне відновлення відносин між Росією та Альянсом, про яке генсек говорив іще у грудні. Взагалі, окрім польського прем’єра Туска та чеського віце-прем’єра Вондри, до Росії усі у Мюнхені ставилися доволі тепло. Тож

45-а мюнхенська Конференція стала новою весною для відносин між Москвою та Заходом – контрастуючи з форумом 2007 року, на якому Владімір Путін вразив світ промовою, що для багатьох стала символом початку нової «холодної війни».

Зате, як і в Давосі, в Мюнхені не обійшлося без дипломатичного бодібілдингу – тільки російський посадовець не мав до неї жодного відношення. Йдеться про спікера іранського Меджлісу Алі Ларіджані, натхненного прикладом турецького прем’єр-міністра Ердоґана – щоправда, до істерики іранець, на щастя, таки не дійшов.

Мова, звісно, зовсім не про те, що іранський спікер залишився підкреслено глухим до американських закликів до відновлення діалогу, і сказав, що Штати спершу повинні забути про політику «батога і пряника» – як представник цілком суверенної держави, він мав на таку позицію повне право.

А ось ремарка Ларіджані про те, що на «Голокост можна дивитися по-різному», зроблені ще й у самому Мюнхені, однозначно належать до жанру силового дипломатичного моветону.

Ця ремарка зачепила за живе французького політика П’єра Льолуша, який не зміг втриматися від зауваження, що заперечення Голокосту у Франції передбачає відповідальність перед законом. На Ларіджані це враження не справило.

«Нам в Ірані невластива така чутливість», – відрізав він.

Видається, ця відсутність чутливості ще неодноразово стане каменем спотикання для тих, що намагатимуться відновити здоровий діалог між Вашингтоном та Тегераном, а також розрядити напружену ситуацію на Близькому Сході. Іранський посадовець вчасно про це світові нагадав.

Український прем’єр Юлія Тимошенко виступала в суботу. Вже сам лише факт цього виступу слід зарахувати нашій державі до активу, що певною мірою компенсує відсутність нормальної присутності наших представників у Давосі. «Український ланч» за участі діамантоносної Богатирьової, Немирі та Яценюка, який навіть не був включений в офіційну програму СЕФ, такою вважати як мінімум небажано – таку планку перед собою може ставити, наприклад, Андорра, але аж ніяк не Україна.

Щодо змісту сімнадцятихвилинної промови Юлії Володимирівни, то й тут є усі підстави для задоволення.

На відміну від схожих закордонних виступів Віктора Ющенка, її власний був позбавлений україноцентризму – ЮВТ демонструвала широке бачення світової арени, багато говорила про системні причини світової кризи, виявляла інтерес до відносин між США та Іраном і навіть зверталася до західних можновладців із закликом відмовитися від політики ізоляції щодо Тегерану.

Власне, таку глобальність погляду українського прем’єра можна навіть вважати приємним сюрпризом.

Говорячи про роль нашої власної держави під час газової кризи, Тимошенко наголосила на тому, що «Україна не почала кризу, а її врегулювала», пояснюючи: дії української сторони мотивувалися найвищим пріоритетом держави – її незалежністю. До того ж, виступ Юлії Володимирівни був практично позбавлений традиційної для дипломатії Ющенка бравади – не рахуючи хіба що ремарки про те, що газопроводи в обхід України – це «божевілля». Зате, на щастя,

зовсім не було критики у бік самого президента – зважаючи на схильність української влади на чолі з главою держави останнім часом демонструвати на людях внутрішні протиріччя, це, безперечно, плюс.

На іншу ж шальку терезів можна покласти фразу Тимошенко про те, що, на відміну від Франції і Німеччини, «Україна і Росія не мають своєї історії жорстких конфліктів». Мабуть, тут главі уряду України таки можна побажати трохи підтягнути свої знання історії українсько-російських відносин – тим паче, що для кандидата на посаду глави держави вони можуть виявитися зовсім незайвими.

Що ж до форми, то тут питання лише одне, але велике: чому Юлія Володимирівна виступала у Мюнхені російською мовою?

Це питання не поставало б, якби вона зверталася до переважно російськомовної аудиторії – але так не було. Важко собі уявити, щоб, до прикладу, чеський міністр Вондра промовляв на такому форумі «братньою» словацькою мовою. Він, натомість, як і російський віце-прем’єр, промовляв англійською, і на такому тлі російськомовний виступ Тимошенко не виглядав ані рибою, ані м’ясом.

Не кажучи вже про те, що

російська мова українського прем’єра була далека від досконалості й просто-таки рясніла немилозвучними українізмами.

«В тот же час», «намного легше», «взаемоприемлемые» – ось деякі із прикладів (транскрипція, звісно ж, відповідає оригіналу).

Отже, простір мають як бажаючі критикувати українське представництво на цьогорічній мюнхенській Конференції, так і бажаючі його похвалити – усе залежить від того, на що звертати увагу в першу чергу. Але, повторимося, вже сам факт присутності українського прем’єра на такому форумі не може не тішити. Решта, сподіваймось, буде далі.