Вектори холуйства, або Чим Ющенко кращий за Януковича

Брежнєв, прикривши обличчя панамою, лежить на чоловічому пляжі санаторію Політбюро. Підходить собака й починає лизати йому геніталії. Брежнєв: «Товарищи, ну, это уже слишком!».

Англійці кажуть, що з двох зол нічого й обирати. Ми, українці (та й загалом східні слов’яни), усе-таки завжди намагаємося схилитись до того, що менш страшне (або принаймні обрати одне й переконати себе й, за можливістю, оточуючих, що альтернатива була ще гіршою).

Ми лише вчимося обирати краще, бо хорошого в нас, давньої нації з нещодавно поверненої державною незалежністю, ще так мало, а можливості майже всіх нас (насамперед, матеріальні) ще такі обмежені. Так – в усьому. У тому числі – й у політиці (в тій мірі, в якій переважній більшості з нас вона доступна, тобто – на виборах).

Тільки наївні громадяни або затяті юле-, вітьо-, вово-, сєньо- й тдтп-філи можуть вважати, що одна людина, яка в той чи інший спосіб домоглася власної заможності, персональної влади та, знов-таки, індивідуальної популярності, прийде й буде перейматися виключно добробутом всього населення країни.

По-перше, «нас багато, а вона одна», як заспівав після «помаранчевих подій» Олександр Смик (замість «вона», звісно, можна було б підставити й «він», аби лише ритм не втрачався), а по-друге, усього на всіх не вистачить, бо, як відомо, всіх багато, а всього мало.

Тому вони (ВОНИ – Юлі, Віті, Вови, Сєні й тдтп) дбатимуть лише про тих, хто їх до цього змушуватиме.

Змусять крупні підприємці – дбатимуть про них. Змусять військові – про них, шахтарі – про них, медики – про них і так далі до нескінченності. Ніхто не змушуватиме, а лише чекатимуть президентських «подарунків з панського плеча» – ВОНИ дбатимуть лише про себе. У цьому – людська сутність усіх нас, крім тих, хто ще за життя досягає просвітлення, чи, якщо в християнській термінології, святості. (Хоч, можливо, гонитва за святістю у своєму егоїстичному корінні нічим не відрізняється від гонитви за грошима чи славою).

А ми обираємо лише менше з двох зол.

Зазвичай, ставимо позначку в бюлетні біля одного прізвища з розрахунку, що решта претендентів на наше схвалення – ще гірші.

Тому в Україні, зокрема, дивляться в першу чергу на зовнішньополітичні заяви кандидата в президенти, розрізняють кандидатів за цим показником замість того, щоб головним чином оцінювати те, що він (вона) робив (робила) і може зробити безпосередньо для своїх громадян.

А ще в нас прийнято розглядаючи шанси у президентській кампанії зважати на чинник підтримки Заходу або Росії (хоча обирають наші громадяни й наші ж громадяни вливають у кампанії окремих кандидатів такі суми, що поряд із ними символічне «одобрямс» з-за кордону мало б виглядати просто жалюгідно).

Днями колишній бунтівний (проти ФІДЕ) чемпіон світ із шахів і нинішній бунтівний (проти Кремля) російський політик Гарі Каспаров на одному з українських телеканалів висловив упевненість, що Владімір Путін зробить усе можливе для перемоги Віктора Януковича на найближчих президентських виборах в Україні. Звісно, Гарі Кімович не прес-секретар Владіміра Владіміровича, а в промові опозиціонера було (судячи із переданого в інтернет-ЗМІ) більше емоцій, аніж роздумів, але це не змінює одного:

Віктор Федорович кандидат проросійський, і таким його сприймають як по цей, так і по той бік кордону.

У цьому теоретично нема нічого поганого. Українці не можуть не бути зацікавлені в добросусідських стосунках із росіянами. Уже хоча б тому, що конфлікти на зразок того, що виник 26 серпня між російськими військовими й українськими чиновниками в Севастополі, не потрібні пересічним громадянам ні тієї, ні іншої держави. І тому, що Росія може бути дуже вигідним економічним партнером для України (хоча б у дуже перспективній галузі літакобудування).

Проблема в тому, що проросійський політик тут (від маргінала Волги, що просто бере гроші з-за кордону до «важковаговика» Януковича) – не рівноправний партнер для Кремля. І не лише через те, що в Білокаменній його таким не вважають. Він сам себе таким не вважає.

І коли Янукович одночасно кидає репліку «Як повернутися назад? Таке завдання потрібно ставити. Як повернути стосунки рівні, партнерські?» і обіцянку «Ми будуватимемо і продовжуватимемо історичні традиції українського і російського народів», то якраз другому віриться більше. А історія російського народу – це, як відомо, історія імперії, українського ж – якщо не рахувати добу Київської Русі та крихту з часів гетьманщини, історія перебування в залежності (насамперед – від тої ж Росії).

Звісно, такий дещо холуйський підхід – не проблема лише Волги, Вітренко чи Януковича. Це проблема 99% наших політиків. Чинного Президента, скажімо. У нього лише вектор інший.

Хіба здатен будувати рівноправні стосунки із Євросоюзом державний діяч, який їздить до Брюсселю, щоб там покритикувати іншого державного діяча зі своєї країни? Простіше кажучи, який європейський президент сприймає серйозно українського президента, який приїжджає до нього, щоб поскаржитися на свого (не його – це ще якось можна було б зрозуміти) прем’єра? (Між іншим, Тимошенко, яку можна багато критикувати за те, що вона робить в Україні, дуже рідко дає привід критикувати її за те, що вона говорить за кордоном.) За прикладами далеко ходити не треба: варто згадати хоча б заяви вищого українського керівництва під час «газової війни» початку поточного року.

Зверніть увагу: ніхто з прозахідних політиків в Україні не каже: «Ми повинні досягти такого-то рівня розвитку – і тоді Європейському Союзу доведеться з нами об’єднатися». Ні. Натомість ми тільки й чуємо: «Ми повинні виконати такі-то вимоги Європейського Союзу і тоді нам дадуть «асоційоване членство» (словосполучення для самозаспокоєння – юридично такого терміну не існує); ми повинні правильно вести переговори – і тоді нам пообіцяють «європейську перспективу».

Тобто феномен холуйства Ющенкового (як символу – прізвище можна підставити й інше – холуйства прозахідного) за суттю не відрізняється від Януковичевого (як символу холуйства проросійського).

Відтак, менше зло в цій ситуації вираховується шляхом погляду не на «своїх», а на «чужих», на тих, перед ким упадають.

І з цієї точки зору Захід для України безпечніший, аніж Росія. Бо Євросоюз і США сповнені демократичних комплексів – у них у традиції навіть до холуїв ставитися гуманно (в історії там – факти набагато ранішого, ніж у Російській імперії, скасування кріпацтва, війна Півночі й Півдня країни під приводом звільнення темношкірих рабів). Кремлю від подібних комплексів далекий – у нього власні психологічні самокопання на ґрунті імперіалізму.

Висновок, говорячи по-простому, такий: Захід, схвально приймаючи поцілунки в руку, стежитиме лише, щоб це не виглядало надто непристойно, а Схід, звикнувши до цілування рук, здатен зажадати поцілунків і в інші частини тіла.

Ось чому для українців значно безпечніше обирати прозахідний вектор. Тобто голосувати за Ющенка (якщо ви його поважаєте), Тимошенко (якщо ви їй вірите), Тягнибока (якщо ви вважаєте його адекватним), Яценюка (якщо ви вважаєте його схожим на президента), Тігіпка (якщо ви знаєте, хто це) й тдтп, але не за Януковича, Симоненка чи Вітренко. Доти, звісно, доки нація не спроможеться обирати україноцентризм і справжнє рівноправ’я з іншими державами.

Юрій Гончаренко