Навіщо Ющенку всенародне творення Конституції

На День Незалежності Віктор Ющенко раптом згадав, що у нього є свій проект Конституції – майже через п’ять місяців після того, як цей проект було зареєстровано у Верховній Раді. Святковий подарунок українцям він зробив своєрідний: підписав указ про всенародне обговорення цього проекту, а у промові обіцяв «вислухати думку кожного українця» з цього приводу.

Попри усю його позірну урочистість і демократичність, такий крок глави держави найбільше вражає лицемірством – хоча б тому, що законопроект № 4290-П ще 31 березня внесений до Верховної Ради, і змінювати його за результатами «всенародного обговорення» ніхто явно не збирається.

Справжнє обговорення логічно було проводити до реєстрації документу у ВР, а не після.

Він, цей крок, сигналізує також про певний відчай Президента. Парламент послідовно ігнорує свої прямі обов’язки і не звертає на законопроект Ющенка жодної уваги, навіть незважаючи на його (документа) невідкладний статус. Дозволити такому вартісному для піару проектові й далі вкриватися пилюкою Президент не захотів і запустив план «Б» – оте «всенародне обговорення».

Отже, не дивно, що й президентський указ № 671 не передбачає, яким саме чином до Віктора Андрійовича буде доноситися погляд кожного українця на його конституційне дітище – цілком може статися, що й наш аналіз, і очікувані читацькі коментарі до нього опиняться далеко поза полем зору Банкової.

Однак гуманістичні принципи все одно змушують нас виконати одне із останніх бажань Президента у його політичному житті і зробити йому подарунок у відповідь. Тим більше, що у «Конституції Ющенка» справді є що обговорювати – от тільки навряд чи це обговорення сподобається її автору.

Горде слово «Конституція»

Обговорити можна, наприклад, ось яке питання: чому Віктор Ющенко вирішив замість звичного постатейного законопроекту реформи подати до Верховної Ради повністю нову редакцію своєї Конституції?

Виправдання долученої до законопроекту пояснювальної записки (мовляв, Конституція є «цілісним актом, норми якого перебувають у системній єдності між собою») не витримують перевірки вичиткою тексту. Чимало статей не зазнали ніякої зміни, зате були (часто – з незрозумілих міркувань) повністю або частково перетасовані. Можливо, щоб «змін» було більше?

Незважаючи на наявність у законопроекті цілої низки концептуальних нововведень – наприклад, запровадження законодавчої народної ініціативи і навіть ініціативи конституційної реформи – вони не заповнюють повною мірою ті прогалини, які проступають в офіційному обґрунтуванні.

Зате інше, чисто політичне пояснення, заповнює їх майже ідеально: пропозиція нової редакції Основного Закону дозволяє з повним правом говорити про «Конституцію Ющенка», тоді як в іншому випадку довелося б обмежитися менш зручним для піару формулюванням «реформа Ющенка».

Національні розбори

Обговорити можна і запропоновану президентським проектом реформу парламентської системи: створення двопалатного парламенту (Національних Зборів) із Сенатом – зверху, і Палатою депутатів – знизу.

Тут треба віддати проекту Ющенка належне бодай почасти: у державі з хай не дуже численними, але зате дуже галасливими «федерастами» регіональне представництво на найвищому рівні у вигляді Сенату могло б стати хорошим компромісом. От тільки не факт, що воно подіє на них заспокійливо – обов’язково знайдуться й прихильники гасла «Наступний логічний крок – федералізація!».

Водночас складається враження, що Ющенко і його співавтори не дуже-то й знали, куди отой Сенат приткнути і якими повноваженнями його наділити. У результаті за текстом він вийшов у законотворчості третім зайвим: Палата депутатів запросто може обійтися без схвалення своїх законів сенаторами, достатньо лише у випадку його відсутності повторно за тексти проголосувати.

Замість цього Сенат наділили таким цікавим повноваженням, як затвердження указів президента про введення надзвичайного і воєнного станів і оголошення за його поданням станів війни та миру. Спільні засідання обох палат, на яких такі запитання вирішувати було б набагато доцільніше, натомість у законопроекті є пустою формальністю з урочистих нагод.

Зате двопалатна система чудово виконує іншу свою функцію – розділення сучасних повноважень Верховної Ради надвоє. Ці повноваження ні за яких умов не можуть злитися воєдино – навіть на загальних засіданнях Національних Зборів. Озброєний принципом «розділяй і володарюй», президент (мова, швидше за все, не про Ющенка) почуватиме себе за такого розкладу більш, ніж комфортно, маючи перед собою широкий простір для політичних ігор.

Бомба для парламенту

І це – далеко не єдина причина для хорошого політичного самопочуття президента за Ющенком. Хоч він і далі теоретично не матиме значної ролі у призначенні Кабінету міністрів (це залишатиметься здебільшого прерогативою Палати депутатів), зате матиме можливість анулювати цілу низку його актів – тих, що стосуються зовнішньополітичної діяльності, оборони і «безпеки держави». Останнє гарантує справжній бенкет для політичного вільнодумства.

Однак найсерйозніша конституційна бомба закладена у статті 103 законопроекту Віктора Андрійовича. «Палата депутатів може бути розпущена Президентом України», – записано у ній окремим абзацом. І все – жодних тобі умов, жодного тобі пояснення. Далі, вже у зовсім іншому розділі, у статті 128 вказано, що президент розпускає нижню палату, якщо та неспроможна призначити Кабмін, але жодного посилання на неї у статті 103 немає.

Це – навіть не лазівка, а широченна дорога до того, щоб президент міг танцювати із парламентом таке розпускне танго, яке Україні досі й не снилося.

Він зможе розпускати парламент щороку аж доти, доки нарешті не матиме там стабільної більшості – завадити у такій тактиці йому не зможе ніхто і ніщо.

Не варто ж забувати, що таке конституційне положення в Україні – це зовсім не те саме, що аналогічне положення, наприклад, у французькій Конституції.

Кесарю – кесареве?

Ну і що ж би то був за український проект конституційної реформи, якби у ньому обійшлося без курйозів – тим більше, якщо його ідеологом є сам Ющенко? Тож давайте обговоримо і один великий курйоз – так званий «духовний гімн України». Саме таку новацію пропонує нам Віктор Андрійович на додаток до гімну національного.

Що воно таке, отой «духовний гімн», і навіщо він потрібен українській державі – цього не розповів навіть сам Ющенко у пояснювальній записці. Зате ми знаємо, яка саме пісня має ним стати – «Боже великий, єдиний, нам Україну храни». Як ця ідея співвідноситься із концепцією світської держави – таїна за сімома печатями.

Згадці про Бога, строго кажучи, нічого було робити й у конституційній Преамбулі. Однак включення в основний текст Конституції яскраво вираженого монотеїстичного гімну може свідчити хіба що про те, що Ющенко дуже слабо розуміє, що таке взагалі «світська держава» і для чого вона потрібна. Добре хоч, що він не здогадався включити у свій проект ще й якоїсь «національної молитви».

Україну храни…

Ми свідомо зосередились у цьому обговоренні на найслабкіших місцях «Конституції Ющенка» – їх-бо цілком достатньо для того, щоб визнати непридатним увесь проект. Якими б не були його сильні сторони (а їх також є чимало), описаного вище достатньо, аби вслід за «духовним гімном» повторити: Боже великий, єдиний, нам Україну храни – від такої Конституції.

Найбільш вражає, що цей проект свідчить про повне несприйняття Президентом найголовнішої проблеми, яку конституційна реформа повинна вирішити – проблему невиконання і спотворення Конституції самими можновладцями.

Всупереч написаному Віктором Андрійовичем у пояснювальній записці, його проект жодним чином на цю проблему не реагує. Як, ймовірно, всупереч своїм обіцянкам не відреагує й сам Ющенко на аналіз, до якого особисто нас запросив.

Мартин Шах