Подробнее Запомнить город


Україна. Кінець Війни

размер текста:

Напередодні 64-ї річниці перемоги над нацизмом в Україні вкотре спалахує сила-силенна дискусій з приводу значення тієї війни в нашому сьогоднішньому житті. Дивного в цьому нічого немає – в Україні, як і скрізь і в усі часи, історія лишається "політикою, оберненою в минуле".

Проте ці дискусії – не лише наслідок передвиборчої боротьби та зовнішньої інформаційної війни. Конкретні факти та процеси як в Україні, так і за кордоном, змушують говорити про актуалізацію небезпек, які здатні вилитися в цілком реальні наслідки.

Ці небезпеки виникають як через дедалі гостріший конфлікт у трактуванні історії війни різними пострадянськими державами, так і через події, що відбуваються в самій Україні.

Російське "нєт"

Що до першого фактору, то визначальною тут є позиція Росії. Країна-спадкоємиця Радянського Союзу в останні роки стала на курс своєрідної "приватизації" як Перемоги над фашизмом, так і всієї історії того страшного періоду.

І хоча цей курс провадиться не надто винахідливо (про що нижче), це компенсується масштабністю та агресивністю відповідної пропаганди.

Найяскравішим проявом цього курсу став поданий до Держдуми законопроект про покарання осіб та організацій, що "виправдовують злочини нацизму" (та сам нацизм як такий).

Як відомо, спочатку голова російського МНС Сергій Шойгу запропонував законодавчо карати тих, хто "заперечує роль Радянського Союзу" в розгромі гітлерівської Німеччини. Але ця пропозиція викликала лише певний подив – адже до "заперечення ролі СРСР" не додумався, здається, ще ніхто, включаючи найбільших ворогів СРСР та нинішньої Росії (або тих, кого такими оголошують). Власне, неможливо й уявити, як таке "заперечення" має виглядати.

Зрештою, навіть скандально знаменитий екс-агент ГРУ Віктор Суворов (Володимир Різун) у своїх відомих книгах не заперечував ролі Союзу в розгромі гітлеризму – він лише доводив, що Сталін був іще більшим палієм війни, аніж Гітлер.

"Модернізована" версія ініціативи Шойгу, однак, виглядає інакше: тепер пропонується оголошувати персонами нон-грата або й ув'язнювати тих не лише російських, але й іноземних громадян, які не тільки "виправдовують" нацизм, але й публічно говорять про злочини під час війни радянського режиму та Червоної армії.

Причому подібна практика покликана поширюватись винятково на країни-члени СНД. Ба більше: передбачений законопроектом "трибунал" в разі потреби пропонуватиме російській владі вживати заходів і на міждержавному рівні – аж до вислання послів та економічного ембарго проти тієї чи іншої держави.

Природно, така пропозиція викликає серйозні запитання, які ґрунтуються не лише на таких абстрактних поняттях, як свобода слова, але й на усвідомленні того простого факту, що більш-менш масштабної війни без військових злочинів не буває.

Тобто за допомогою нового закону можна буде закрити рота не лише тим, хто, скажімо, досліджує факти масових зґвалтувань, скоєних в Німеччині радянськими бійцями, чи страту в Катині інтернованих польських офіцерів. Але й тим, хто наважиться назвати злочинним – чисто з моральної точки зору – пакт Молотова-Ріббентропа чи спільний радянсько-німецький парад у Бресті 1939 року.

(Прикметно, до речі, що цих останніх тем постійно намагаються уникати російські пропагандисти, які, здавалося б, мають свої версії щодо будь-яких історичних подій).

Водночас, така ініціатива на чисто публічному рівні є черговою спробою вже згаданої "приватизації історії". Що йдеться саме про це, доводить дивна вибірковість та нелогічність російської влади у священному ділі боротьби з "реабілітацією нацизму" в довколишніх країнах.

Скажімо, дивно виглядає, коли 12 червня 2007-го року Владімір Путін пафосно вшановує Алєксандра Солженіцина, який присвятив життя нещадній критиці "червоного" терору – а в травні 2008-го офіційна Москва влаштовує патріотичну істерію з приводу спроби суду в Естонії над колишнім співробітником НКВС.

Якого намагалися судити, між іншим, не за звання Героя СРСР, а за цілком конкретні злочини. І який навіть не був росіянином, а був саме естонцем (в березні поточного року Арнольд Мері помер – не засудженим).

Не менш дивно, коли вкрай різку реакцію викликають українські дискусії щодо ролі УПА, котра, як-не-як, усе таки перебувала – принаймні, 1943-го року – в стані війни з німцями, і водночас президент Дмітрій Мєдвєдєв покладає квіти до пам'ятника загиблим у Другій Світовій фіннам. Ніби не знаючи, на чиєму боці воювали 97 тис. загиблих громадян цієї країни.

Фінляндія під кінець війни, щоправда, змінила позицію й навіть оголосила війну Німеччині. Але ж це не скасовує того, наприклад, факту, що значна частина вшанованих Мєдвєдєвим вояків полягла, допомагаючи німцям утримувати нелюдську блокаду рідного міста самого Мєдвєдєва!

Розуміння цих речей повинно було б в очах українців раз і назавжди поставити крапку на спробах трактувати нинішню російську позицію як високоморальну та таку, що спрямована винятково проти викривлення історичної правди. Адже, як бачимо, навіть неясно, про яку взагалі правду йдеться...

Відтак українцям непогано було б абстрагуватись від нав'язливої позиції сусідів. Що напевне сприяло б і виробленню власної більш-менш зваженої думки. А тут роботи непочатий край.

Українське "ТАК"

Патріотам України варто набратися мужності й визнати: наша біда сьогодні полягає далеко не в одному лише нав'язуванні ззовні "єдино правильної" історії війни.

Біда – і у вітчизняних ідеологах власного бачення цієї історії. А конкретно – в тому, що вони чомусь розраховують на абсолютно некритичний підхід до своїх ідей. Причому самі ці ідеї, на жаль, нерідко розробляються на рівні вже згаданої російської пропаганди – а часто й іще примітивніше.

Системних проблем тут дві. Перша – трактування історії Великої Вітчизняної війни винятково з точки зору здобуття Україною державності.

Можливо, це звучить крамольно. Проте таким трактуванням українське суспільство заганяють в глухий кут, лишаючи йому тільки можливість доводити, що його патріоти – "не верблюди". Що, за влучним зауваженням радянського письменника Олександра Житинського, вдається украй рідко, і то, як правило, лише верблюдам.

Безумовно, Вітчизняна війна як частина Другої Світової не принесла ніякої користі для державницьких устремлінь українців. Проте треба дивитися правді у вічі: шанс було втрачено ще 1917-го року.

У 1941-му шансу вже не було. Німеччина не збиралася створювати незалежної України, хоча такі пропозиції, як свідчить велика кількість відповідних документів, і потрапляли на стіл Гітлеру.

Більше того: гітлеризм орієнтувався на стратегію геноциду українців, що мало дати "життєвий простір" для "арійської нації". Все це – теж цілком відомі речі.

Відтак перемога над фашизмом захистила українську націю від банального винищення за етнічною ознакою. І, в кінцевому рахунку, відкрила можливість створення Української держави наприкінці ХХ століття – хоча, звісно, сталіністи цього в своїх планах аж ніяк не передбачали.

Цей очевидний факт, одначе, оминають увагою проповідники однозначно позитивної ролі вимушених колабораціоністів з повстанських організацій чи вояків дивізії "Галичина".

В цілому, некритичний підхід має ту ваду, що виключає аргументовану та глибоку дискусію. Відтак тема, наприклад, ідеології ОУН стає – принаймні, для широких мас – своєрідним квазі-табу.

Як правило, вона де-факто оминається в тих же підручниках з вітчизняної історії. А наслідком це має лише створення ідеальних умов для тих, хто на весь український патріотизм прагнув би наклеїти звіроподібну нацистську маску.

Не кращими є і спроби виправдання цієї ідеології. Чисто інтелектуально можна, звісно, зрозуміти теоретика Дмитра Донцова та пізніших практиків його курсу, які діяли в цілком конкретних умовах повсюдного (як тоді здавалось) торжества тоталітарних систем.

Проте це не привід – принаймні, для інтелігентної людини – носити пов'язку зі свастикою чи реанімовувати в ХХІ столітті типово нацистські ідеї пращурів. Зрештою, ми ж не в Москві.

Тим більше, що це призводить і до другої, дійсно трагічної омани в спробі вибудувати "українську історію" війни. Омани, в якій ця війна мислиться як тотально програна українцями.

Повторюся, з точки зору "державництва" так воно і є. Але український народ не лише зазнав найбільших, поряд з євреями та білорусами, втрат від нацизму. Він – чи не найбільшою мірою з усіх народів колишнього Союзу – поклав ці жертви безпосередньо на вівтар спільної світової (а не лише радянської) перемоги.

"Затінюючи" цей факт, ми власноруч віддаємо цю Перемогу з дійсно великої літери на відкуп вправним московським "приватизаторам" від пропаганди.

Навпаки, визнавши свою роль, українці мають цілковите право вважати порятунок – свій та інших народів СРСР, включаючи росіян – своєю власною заслугою. Адже в цій боротьбі наше місце було, перефразовуючи відомого персонажа, "якщо й не першим, то не другим".

Що ж до розламу між Україною Червоної армії та Україною УПА, то тут слід зрозуміти просту річ: в першу чергу, та війна – спільна українська трагедія. Що не заважає адекватно сприймати прояви персонального героїзму з обох сторін. Тим паче, що так само, як не буває війни без злочинів, війни без подвигів не буває теж.

…Звісно, дійти до подібного бачення війни в широких народних масах дуже важко. Перешкоди надто очевидні, щоб сподіватися на швидкий прогрес – ну, хоча б протягом життя тих, хто читає зараз ці рядки.

Проте починати треба. І починати є з чого. Адже "війну пам'яті" ведуть далеко не прості українці. Вони лише дивляться російські серіали про війну – серіали, де нерідко показано всю жорстокість режиму, але над усім стоїть "єдиний народ-патріот".

Між тим, подібне реалістичне кіно, зняте в Україні – не обов'язково про одну лише УПА, але й про неї теж – обійшлося б значно дешевше за всі монументи Голодомору та Мистецькі арсенали. Маючи при тому значно більший ефект.

Та й монументи можуть і повинні відіграти врешті-решт не роз'єднуючу, а об'єднавчу роль. Ми вже звикли до появи дедалі більшої кількості пам'ятників "героям УПА" - як і до того, що у відповідь почали з'являтись пам'ятники "жертвам УПА". І, схоже, звикаємо до думки, що кінця-краю цьому не буде.

А тим часом ніхто за всі роки Незалежності навіть не додумався запропонувати, наприклад, поставити монумент усім українцям, загиблим у тій страшній війні.

Усім без винятку, неважливо, від чиїх рук. І щоб саме до нього ходили щороку 9 травня з вінками перші особи держави. А коли-небудь – адже людська ненависть не вічна – прийшов і російський президент.

... ...
 


Комментарии
комментариев: 0

...
Новости партнеров


Дайджест
Нацбанк у вересні презентував концепцію валютного регулювання.
Газпром уже давно используется Кремлем в политических целях.
25.09.18, Вести
У украинцев не прекращаются проблемы с документами. Владельцам id-паспортов продолжают отказывать в предоставлении ряда услуг из-за невозможности считать с пластиковых документов необходимую информацию.
25.09.18, ubr.ua
Налоговики применяют их в случаях, когда работники компаний делают мелкие покупки по поручению начальства, и получают возмещения по чекам.
Основным местом назначения наших трудовых мигрантов стала Польша, где уже работают от двух до трех миллионов украинцев.
25.09.18, Вести
С началом осени цены стремительно полетели вверх. Больше всего подорожание ударило по так называемому борщевому набору, но в скором времени ценники изменятся также на хлеб и на сало.
Если все будет очень хорошо и прогноз МВФ относительно роста нашего подушевого дохода на 50% до 2023 г. оправдается, Украина... так и не догонит даже развивающийся мир, оставшись в корзине третьих экономик.
Отрасль ждет роста цен на фоне отказа ОПЕК+ нарастить добычу.
Цены на квартиры на первичном рынке недвижимости Киева и области продолжают расти. Застройщики рассказали, почему это не отпугивает покупателей и почему они ожидают всплеска спроса накануне 2019-го.
25.09.18, Financial club
Миссия МВФ уехала из Украины после двух недель переговоров, так и не пообещав транш. В НБУ говорят, что реформы проводят даже быстрее, чем просит Фонд.
24.09.18
22.09.18
21.09.18
20.09.18


Жми «Подписаться» и получай самые интересные новости портала в Facebook!