Подробнее Запомнить город


Час повернути цю країну собі

размер текста:

Складається враження, що нинішня українська держава завдяки діям української влади приречена. Але це не означає приреченості України як країни. Громадяни, яким ця країна "дорога як пам'ять", які саме в ній бачать своє майбутнє повинні її врятувати.

Зробити це можна лише взявши на себе весь тягар відповідальності і пронести його шляхом установчого процесу, процесу встановлення нової держави. Установчий процес не обмежується скликанням Конституційної асамблеї чи проголошенням Декларації про національний суверенітет на зміну державного суверенітету.

Це процес усвідомлення громадянами Права, яке вище і більш всеохоплююче ніж закон. Перш за все Права на владу в своїй країні. З нашого Права на владу постане нова українська держава.

Треба бути готовими до того, що політики остаточно зруйнують основи державності. Пауза, що за цим виникне, може стати летальною, тому нова українська держава має вже зараз прорости всередині старої.


Сюжет набуття Україною незалежності надзвичайно простий і не надто пафосний. Велике Спільне Підприємство СССР збанкрутувало спочатку ідейно, а потім і економічно. По цьому відбувся процес його розділення на 15 закритих акціонерних товариств.

Наші батьки та діди проливали кров, піт і сльози, здобуваючи Незалежність, нам же вона дісталася без жодного пострілу і це зіграло з нами злий жарт – ми її не надто цінували.

Після виникнення АТ Україна наступним логічним кроком мало би стати акціонування країни між власниками-громадянами та прийняття ними Статуту АТ. Загальні збори акціонерів мали найняти на роботу Раду директорів і поставити перед ними чіткі завдання.

Однак на тлі в частини потенційних акціонерів - ейфорії, в частини - байдужості відбувся нескладний фокус. З'явилися самопроголошені "найманці".

"Найманці" сказали громадянам: "Не хвилюйтесь, ми все зробимо за Вас, саме цьому нас вчили у Вищій партійній школі, КГБ та лавах комсомолу. Ми знаємо і зробимо як краще, а Ви насолоджуйтесь - хто Незалежністю, хто безвідповідальністю".

Далі "найманці" самі себе найняли на роботу, створили під себе Раду директорів (державу) потім переписали на себе право власності на наш спільний будинок (країну) і почали з нього все потроху виносити – Чорноморське пароплавство, ядерну зброю, газ, нафту, електрику, метал, загалом, майже все.

Спочатку вони залишили старий Статут УРСР, тільки вписавши до нього необхідні для "виносу" правки, потім навчилися обходитись без Статуту, позірно його час від часу міняючи під того чи іншого Голову Ради директорів.

Національна держава перетворилася на соціальну державу.

Народна власність перетворилася на державну.

Та й суверенітет у нас виявився не національним (народним), а державним. Тобто господарем (сувереном) став не народ (політична нація), а рада директорів.

І навіть день Незалежності в Україні став відзначатися не тоді, коли за це проголосував Народ, а коли це вирішила купка "найманців" у ВР.

Так українська держава перетворилася на самодостатню "річ в собі".

Давайте спробуємо оцінити ефективність та наслідки урядування Ради директорів тільки за трьома об'єктивними критеріями:

Економічний - в 1991 році українські активи оцінювалися в 13 трильйонів доларів США, в 2008 році у 2 трильйони.

Демографічний– в 1991 році нас було 52 мільйони – зараз 46,2 мільйонів.

Гуманітарний – 45-те місце за світовим індексом людського розвитку (ООН) у 1990 році, 76-те місце у 2007-му.

Отже: акціонерів стало менше, вони збідніли (з врахуванням зменшення чисельності - у 8 разів) і здеградували. Мабуть останнє і є головною причиною, чому директорат досі на волі.

Крім того "найманці" зробили все для того, щоб в українських громадян не з'явилося "чуття єдиної родини", тобто, щоб вони не перетворилися на українську політичну націю і щоб не забули, що існує "кілька Україн".

З часом через переїдання та інші надмірності у деяких "найманців" відкрився акторський талант, вони почали влаштовувати спочатку показові сварки, а потім так втягнулися, що почали битися по-справжньому. Частині глядачів, привчених до "мила" це навіть сподобалось.

Найсмішніше, що "найманці" розучилися виробляти спільну стратегію обдурювання акціонерів – "змову шахраїв". Тобто такі спроби з їх боку робляться й досі, але вони почали розбиватися об персональні амбіції бути головним шахраєм. Зараз "найманці" допилюють гілку на якій сидять – українську державу.

До чого ця метафористика і де вихід?

Йдеться про необхідність раціоналізації наших стосунків з "найманцями". Ми не мусимо їх любити чи ненавидіти. Ми мусимо пам'ятати, що вони не проповідники чи пророки, не захисники нації чи православної цивілізації.

Пам'ятати, що Ющенко - не Кобзар, а Тимошенко - не Жанна Д'арк, Янукович – не Мінін з Пожарським, і Литвин - не цар Соломон.

Ми платимо їм гроші не за ці дешеві вистави з переодяганням. Ми мали найняти їх на роботу щоби вони були високооплачуваними і дієвими менеджерами та клерками а не лицедіями з прогресуючою манією величі.

Повна раціоналізація відносин громадян та влади навряд чи можлива в суспільстві де панує патерналізм – надія на державу як на батька-годувальника. Таке дитяче ставлення до держави особливо характерне для старшого покоління – основної електоральної бази "найманців".

Крім того людська природа потребує метафізичного, потребує непідробного пафосу боротьби Добра зі Злом, потребує сліз та радості, опертя на історію та мораль.

Націоналізм, наприклад, викликає дуже сильні емоції, бо обіцяє не просто Велич, а колективне безсмертя. В цьому сенсі націоналізм дуже подібний до найпоширеніших релігійних доктрин і є, по суті, світською релігією.

Ці емоції віртуозно навчилися експлуатувати українські політики. Однак ми, громадяни, маємо чітко розділяти наші людські, суб'єктивні та колективні емоції і царину раціонального, де й відбувається процес врядування. Бо інакше наші "найманці" – шахраї і далі будуть натискати на потрібні кнопки в наших душах, коли ми будемо ловити їх на черговій брехні чи крадіжці.

Кнопки ці їм добре відомі: мова, конфесійна приналежність, історична пам'ять та культурно-цивілізаційна орієнтація.

Наша помилка у 2004-му полягала в нерозумінні того, що недостатньо змінити голову ради директорів АТ, аби рада стала більш чутливою до потреб акціонерів.

Крім того ми увійшли в конфлікт з потенційними союзниками – акціонерами, що симпатизували іншому кандидату. Ми також не змогли нейтралізувати процес ірраціоналізації виборів, переведення в площину метафізики та міфології – мова, церква, історія, дві України тощо.

Негативний пафос, найяскравіше висловлений в гаслах "досить", "дістали" та "геть усіх" є надзвичайно доречним і корисним, але може виявитися безсенсовим, якщо буде відсутня позитивна ідея. Адже відповіддю на запит суспільства "геть усіх!" може стати ідея "сильної руки" реалізована через ту чи іншу форму авторитаризму.

Вірогідність того, що українське суспільство обере варіант безвідповідальності та ще більшого делегування влади комусь з "найманців"-шахраїв є достатньо високою. І навіть якщо відбудеться авторитарний поворот, про який так люблять розводитись деякі українські інтелектуали, ми мусимо усвідомлювати – що далі? Бо будь-який авторитаризм чи диктатура це лише консервування проблем і ніколи їх вирішення.

Розвиток можливий лише за одного варіанту "сильної руки" - сильної руки громадян, що здатна контролювати політиків і владу. Нажаль, влада є ефективною лише коли боїться власних роботодавців-громадян.

Для раціоналізації стосунків з державою має з'явитися критична маса справжніх громадян. Власне громадяни – це люди, які відчули в собі інстинкт акціонера, відчули своє Право і готові взяти відповідальність за себе та країну.

Відчули, що Закон витікає з Права, тому Статут акціонерного товариства (конституцію) народ пише не для себе, бо і так володіє природнім Правом на владу, а для політиків, що Конституція – це рамка, корпус обмежень та завдань для держави і влади.

Люди, що відчули себе акціонерами, захочуть знайти собі подібних щоб зініціювати загальні збори акціонерів аби затвердити новий Статут. І це дає шанс на реалізацію проекту "загальні збори акціонерів" не через консенсус еліт, який видається в Україні неможливим через їх відсутність, а через "повзуче акціонування".

В свій час польська Солідарність змогла створити в країні державу, паралельну окупаційній: зі своїми університетами, судами, органами самоврядування, протоурядом. Паралельна влада, паралельна держава – на цей шлях приречені й ми.

Міжнародний досвід установчої влади, в тому числі і наших сусідів свідчить, що установчий процес є дієвою альтернативою соціальній чи національній революції, яку наша країна навряд-чи переживе.

Хто, нарешті, замовить музику?

Україна в нинішніх кордонах можлива лише як нація самоврядних громад. Національно-стурбовані громадяни (до яких себе відносить і автор) мають змиритися з тим, що громадам мають бути віддані певні права, точніше вони мають бути їм повернуті як природні. В тому числі економічні і мовно-культурні.

І громади самі визначать: чи мають функціонувати на їх території ще якісь мови крім державної і які це мають бути мови. Це мусить стосуватися саме природніх територіальних громад (міста, селища, села), а не штучних адміністративних утворень у вигляді районів та областей.

Бо інакше ми отримаємо варіант "жорсткої" регіоналізації та федералізації, за яким україномовна північ Луганщини буде вимушена говорити російською, а буковинські румуни чи кримські татари так і не відчують себе в цій країні вдома.

Це буде не вирішення проблем шляхом консенсусу, а їх механічне подрібнення.

Саме територіальні самоврядні громади (разом з громадянами-акціонерами) є головними потенційними замовниками установчого процесу, бо відчувають себе максимально некомфортно у спілкуванні з нинішньою державою.

В першу чергу в реалізації такого сценарію зацікавлені громади індустріальних міст Сходу та Півдня - економічна та культурно-мовна мотивація. Мотивація західноукраїнських громад в даному випадку є більш ідеалістичною - збереження країни.

Процес самовідтворення громад, вочевидь, швидше піде там, де є історична пам'ять про магдебурзьке право – тобто на Заході і в Центрі країни, однак високий рівень місцевого патріотизму, скажімо, в Одесі, Донецьку чи Сєвєродонецьку дає сподівання, що цей процес не омине Схід та Південь.

Точки концентрації ідеї

Існує кілька середовищ, які взяли на озброєння ідею установчої влади і вже мають не тільки концептуальний, але й технологічний план її реалізації. Ось їх неповний перелік.

Український конституційний комітет – група правників-інституціоналістів навколо Ігоря Коліушка.

Громадянська спілка України – Анатолій Пінчук, Володимир Золотарьов, Віктор Чумак.

Громадянська асамблея України – фінансовані фондом "Відродження" регулярні збори представників близько 500 громадських організацій, що підтримали ідею установчого процесу, виступивши таким чином інструментом суспільної легітимації.

Середовища "Достали!", "Геть усіх" та "Третя республіка", принаймні, в особі лідерів – Юрія Романенка, Юрія Збітнєва, Костянтина Матвієнка.

Антирейдерський союз України.

Громадянська ініціатива "Спільна дія" - середовища Громадянської кампанії ПОРА та Української народної самооборони - ідейний лідер Юрій Сенюк.

Група народних депутатів - Стретович, Стецьків та їх експертно-аналітичне оточення, які навіть подали на розгляд Верховної Ради відповідний законопроект за номером 2245.

Близькою до ідеї є політична асоціація "Прагнемо змін" - президент Кость Бондаренко.
Крім того існує безліч локальних ініціатив, які, нажаль, поки-що не координуються на горизонтальному рівні.

Навіть з цього неповного переліку видно, що ідейно-інтелектуального потенціалу для запуску установчого процесу більш ніж достатньо. Яким має бути технологічний план захоплення влади народом, громадянами?

Точки концентрації дії

Прикметно, що назва КСД ("комітети Спільної дії") з'явилася одночасно в кількох середовищах, що проповідують ідею установчого процесу. Це говорить про те, що ідея вже пройшла всі необхідні етапи внутрішньої еволюції і готова перерости в СПІЛЬНУ ДІЮ.

Необов'язково щоб КСД називалися саме так – головне, щоб вони були такими по суті. КСД можуть виникати скрізь де є хоча б один з чотирьох владних ресурсів: майно, гроші, право (закон), дієспроможність.

Ось найочевидніші приклади.

1.КСД на збанкрутілих підприємствах у вигляді тимчасових народних адміністрацій.

2. КСД для представлення прав громадян у стосунках з роботодавцями та урядом (функціонально – профспілки).

3.КСД для вирішення локальних соціальних проблем.

4. І найголовніше - Комітети спільної дії на рівні самоврядних територіальних громад.

Чим більше влади ми візьмемо собі, тим менше її залишиться "їм".

Завданням КСД є заволодіння чотирма владними ресурсами: майно, гроші, право (закон), дієспроможність. Заволодіння спочатку в символічній формі як усвідомлення себе власником цих ресурсів. Розглянемо на прикладі кожного з цих ресурсів як це можна зробити.

1) Майно. Інвентаризація та пропозиції по оптимізації використання (наприклад, майно територіальної громади – земля, нерухомість).

2) Гроші. Інвентаризація та оптимізація використання (місцеві бюджети, статті державного бюджету, гроші державних установ та підприємств).

3) Право. Аналіз старих та написання нових статутів міст, акціонерних товариств, організацій. Крім всього іншого це сформує процедурну спроможність для написання головного Статуту країни.

4) Дієздатність. Публічний аналіз недієздатності влади. Створення загонів охорони громадянського порядку (міліції в первісному сенсі), публічних громадянських судів, органів народного контролю тощо.

Комітети спільної дії можуть створюватися самостійно. Також підштовхувати їх до створення можуть вищеперелічені середовища – носії ідеї шляхом підготовки інструкторів по створенню КСД.

Ці середовища можуть навіть влаштувати змагання – хто більше подібних комітетів створить (бажано за уніфікованими критеріями). І лише після цього можливе створення спільного координаційного органу, що буде надавати цим комітетам технологічну, інформаційну, методологічну допомогу, а також триматиме загальну рамку процесу як установчого.

Також завдання Коордцентру КСД – зробити, щоб ідея установчої влади стала суспільно значущою протягом кількох наступних місяців.

Потенційними союзниками цього процесу могли би стати: мери міст та особливо кандидати в мери, Асоціація міст і сіл України, президент та "просунуті" бізнесмени, що не мають доступу до державних ресурсів і тому готові інвестувати у прозорі правила гри, що збільшить їх конкурентоздатність (останнє є гіпотезою).

Що стосується нинішнього президента, то автор цих рядків разом з колегами витратив купу часу, намагаючись переконати оточення гаранта та працівників його секретаріату, що даний сценарій є останнім шансом для Віктора Ющенко залишитись в історії як лідеру нації та державному діячеві (при умові відмови від балотування на другий термін) і, нажаль, вважає цю тему вичерпаною.

Кандидатам в мери, особливо, якщо вони стартують з опозиційної ніші, даний процес дозволить набути унікальних конкурентних переваг:

1) збільшити свій масштаб, адже вони стають лідерами загальнонаціональної кампанії під гаслом "Повернімо владу територіальним громадам!";

2) зробити процес створення "малої конституції" - статуту територіальної громади змістовною основою своєї виборчої програми;

3) отримати унікальну виборчу технологію, базовану на інвентаризації і оптимізації використання майна та бюджету громади;

4) отримати команду високовмотивованих, безкоштовних волонтерів з числа громадян-акціонерів.

Часова можливість реалізації цього сценарію обмежується початком виборчої кампанії.

Адже будь-яка продуктивна дія може потонути у емоційному і інформаційному вирі виборчої війни.

Однак, при умові, що на той час ідея стане достатньо популярною, хтось з кандидатів в президенти обов'язково скористається нею для підвищення власного рейтингу і тим-самим популяризує та легітимізує її в очах інертної частини суспільства (яка вважає, що всяка влада від Бога) і таким чином зробить невідворотною її реалізацію.

В іншому випадку наступні президентські вибори можуть завершитися або дезінтеграцією країни або її "путінізацією", бо наступний президент не омине спокуси скористатися своїм післякризовим статусом і все законсервувати.

Виглядає, що установчий процес - це єдина можливість для громадян зберегти свою країну. І не просто зберегти, але й повернути її собі.

... ...
 


Комментарии
комментариев: 0

...
Новости партнеров


Дайджест
19.10.18, ubr.ua
Верховная рада дала добро на запуск процедуры банкротства физических лиц.
19.10.18, Financial club
Від початку жовтня гривня повільно зміцнювалася, і наприкінці минулого тижня долар на міжбанку навіть впав нижче позначки 28 грн/долл.
19.10.18, ubr.ua
Доллар сорвались скупать импортеры, а также инвесторы валютных ОВГЗ. Экспортеры же решили немного придержать валюту и заработать
В рейтинге глобальной конкурентоспособности экономики Украина заняла 81-е место. Это один из худших результатов на постсоветском пространстве, но и тот случай, когда недостаток может стать преимуществом.
Украина cможет получить средства от Международного валютного фонда не раньше февраля.
19.10.18, 112.ua
Верховная Рада сделала первый шаг к принятию Госбюджета-2019. На утреннем пленарном заседании в четверг парламентарии 240 голосами поддержали в первом чтении главный финансовый документ страны. 112.ua разбирался, почему парламентарии дали зеленый свет такому дискуссионному документу.
19.10.18, ubr.ua
Газовый монополист отрицает списание неустойки по долгам «Киевэнерго» и обвиняет киевские власти в подтасовке фактов.
По Украине прошла волна подорожания автомобильного сжиженного газа – теперь его цена доходит до 16,02 гривни. Причина повышения цен – дефицит поставок, которые прежде обеспечивались реэкспортом через Беларусь.
19.10.18, Газета.ru
Верховная рада Украины приняла в первом чтении бюджет на 2019 год.
Підготовка бюджету на рік подвійних виборів відбувається без вирішення питання щодо перегляду ціни на газ, без розуміння конкретних перспектив співпраці з МВФ та з низкою спірних питань, які можуть стати предметом торгу з депутатами.
18.10.18
17.10.18
16.10.18
13.10.18


Жми «Подписаться» и получай самые интересные новости портала в Facebook!