Як подолати соціально-політичну кризу

Точка зору

Соціально-політична криза в Україні стала системною. Вищий законодавчий орган країни є практично недієздатним. Народні депутати у сесійній залі, замість інтелектуальних змагань, влаштовують лицарські турніри. Очевидно, що від такого парламенту важко очікувати прийняття виважених рішень, які сприяли б виходу України із кризи.

Не все гаразд і у виконавчій гілці влади. Між президентом і прем’єром точиться постійна боротьба за владні повноваження, що аж ніяк не сприяє ефективній роботі органів виконавчої влади.

Судова система також знаходиться на грані краху. Стара радянська зруйнована, а прийняті за період незалежності закони не забезпечують винесення судами законних і справедливих рішень.

Крім проблем з владою маємо проблеми і з опозицією. Нинішня опозиція в Україні є номінальною. Так звана "опозиція" спокійно спостерігає як влада робить помилки і чекає коли людям це набридне і на чергових (або позачергових) виборах народ "опозицію" знову зробить владою.

Сподіватись від такої "опозиції" змін на краще марно, оскільки "опозиціонери" для проведення позитивних змін у суспільстві не мають ні людей ні ідей.

Ось така сумна картина.

Тепер щодо того як виправити ситуацію і подолати соціально-політичну кризу.

В першу чергу слід звернути увагу на те, що причиною нинішньої кризи була непослідовність політиків, які приймали Конституцію у 1996 році і вносили до неї зміни у грудні 2004 року.

Згідно із статтею 5 Основного Закону "Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ… Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органом або посадовими особами".

Отже, за логікою цієї статті, і основний текст Конституції і будь-які зміни до нього мають затверджуватись на всенародному референдумі. Загальновідомим є той факт, що референдум з цих питань не проводився, а тому, легітимність діючої Конституції є сумнівною.

Оскільки текст Основного закону не було затверджено на всенародному референдумі, то її можна вважати звичайним законом, а, як відомо, звичайний закон не може мати вищої юридичної сили по відношеню до інших законів. Звідси можна зробити висновок, що Україна до цього часу все ще немає Конституції.

Другою проблемою є те, що у законі, який носить назву Конституція України, порушено баланс між гілками влади. У Конституції зразка 1996 року вся повнота влади була зосереджена в руках президента.

Разом з тим парламент не мав реальних механізмів контролю за діями виконавчої влади, що призвело до тотальної корупції в її органах. Таким станом речей була не задоволена абсолютна більшість громадян України, що у кінцевому результаті закінчилось масовими акціями протесту, які увійшли в історію під назвою "помаранчева революція".

На хвилі загального невдоволення, було обмежено повноваження голови держави, але внесені Верховною Радою у 2004 році зміни до Конституції не дали бажаного результату, а лише розбалансували виконавчу вертикаль.

На сьогоднішній день виконавча влада поділена між президентом і прем’єр-міністром, що викликає між ними конкурентну боротьбу та негативно позначається на роботі всіх органів державної влади.

За таких обставин ні президент, ні прем’єр не можуть здійснювати ефективне управління державою, що підриває позиції України на міжнародній арені, робить неефективними дії уряду у протистоянні кризовим явищам і негативно позначається на забезпеченні життєдіяльності всього українського суспільства.

У результаті проведення у 2004 році конституційної реформи, замість демократії запанувала анархія. Сьогодні всі воюють проти всіх.

В нинішній політико-правовій системі України не може ефективно діяти і судова гілка влади. Постанови пленумів Верховного Суду не є обов'язковими для суддів нижчих інстанцій, що унеможливлює забезпечення однакового застосування законів на всій території країни.

Саме це є однією із причин того, що різними судами можуть бути прийняті різні рішення з одного і того ж питання. Очевидно, що це веде до ще більшого загострення конфліктів, а не їхнього врегулювання.

Крім того в Україні існує і негативна практика невиконання судових рішень.

Тут можна наводити багато прикладів, але основне питання полягає в тому, що потрібно робити для того щоб вивести країну із кризи.

Перш за все варто почати із підготовки проекту нового тексту Основного закону. Поки не усунемо закладені у нинішньому варіанті Конституції протиріччя, ситуацію змінити на краще буде неможливо.

Є декілька принципових питань, які вимагають негайного вирішення.

У першу чергу потрібно вибудувати чітку виконавчу вертикаль. За цією логікою і главою держави і главою виконавчої влади має бути президент. Він має призначати прем’єр-міністра, керівників міністерств і відомств та нести разом з ними відповідальність за дії уряду.

Далі. За Верховною Радою мають бути закріплені повноваження з прийняття законів та функції контролю за діями виконавчої влади. Для того щоб не допустити узурпації влади одним із вищих органів державної влади, контролювати дії голови держави та парламенту має народ.

У разі виникнення політичної кризи, останнє слово у врегулюванні конфлікту має належати саме йому. Народ повинен мати можливість шляхом референдуму відправляти у відставку президента, або приймати рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради.

Особливу увагу потрібно звернути на судову гілку влади. Суди мають розглядати не лише спори між приватними особами та виносити вироки злочинцям. Одним із основних завдань судової влади має бути контроль за дотриманням законів органами законодавчої і виконавчої влади.

Для того, щоб суди могли здійснювати об’єктивний розгляд справ і приймати законні рішення, вони мають отримати реальну незалежність від законодавчої і виконавчої гілок влади. Лише незалежний суд може стати гарантом дотримання законності і торжества справедливості у суспільстві.

Тепер щодо процедури прийняття нової Конституції. Найбільш легітимним способом вирішення цього питання є всенародний референдум.

Відповідно до статті 72 Основного закону "Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або президентом України відповідно до їх повноважень".

Також всеукраїнський референдум може бути проголошений за народною ініціативою на вимогу не менше як трьох мільйонів громадян України.

Порядок проведення референдуму визначається у законі про всеукраїнський та місцевий референдуми. У цьому законі встановлено, що "закони, інші рішення, прийнятті всеукраїнським референдумом, мають вищу юридичну силу по відношенню до законодавчих актів Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, нормативних актів Президента України".

Це положення закону повністю відповідає і нинішній редакції Конституції, оскільки єдиним джерелом влади в Україні є народ, а президент, народні депутати України, депутати місцевих рад та інші посадові особи є лише представниками народу яких той уповноважив від свого імені виконувати відповідні функції в управлінні державними справами. А, як відомо, уповноважений здійснюючи представницькі функції не може мати більше прав ніж той хто його уповноважив.

Звідси у першій статті закону про референдуми визначено, що "закони, інші рішення, що прийняті референдумом, не потребують будь-якого затвердження державними органами і можуть бути скасовані або змінені лише у порядку, передбаченому цим законом".

Це положення статті закону поширюється і на діяльність парламенту, як органу державної влади і невідомо чому із уст вищих посадових осіб держави досить часто доводиться чути, що рішення референдуму мають затверджуватись Верховною Радою.

У статті 3 цього закону також визначено, що предметом всеукраїнського референдуму може бути "затвердження Конституції України, її окремих положень та внесення до Конституції України змін і доповнень".

Отже, нормативної бази для проведення всеукраїнського референдуму з питань затвердження нової редакції Основного закону цілком достатньо.

Статтею 24 закону передбачено, що для підготовки і проведення всеукраїнського референдуму має бути утворена Центральна комісія з референдуму, а до утворення цієї комісії її функції виконує Центральна виборча комісія по виборах народних депутатів.

Звідси можна зробити висновок, що для проведення необхідних країні реформ напрацьованої за роки незалежності юридичної бази цілком достатньо.

Тепер щодо того як часто можна змінювати Конституцію. Тут доречно було б скористатись досвідом зарубіжних країн. Наприклад, історія Франції знає 16 конституцій. У Данії, Норвегії, Фінляндії конституції також змінювались по декілька разів. За період більше ніж 200 літньої історії Конституції США, до неї також було внесено значну кількість поправок.

Отже, досвід розвинених демократичних країн свідчить про те, що шукати оптимальний варіант Конституції або вносити зміни до неї потрібно до тих пір, поки не буде знайдено такий варіант, який забезпечить ефективне управління державою і буде сприяти розвиткові українського суспільства.

Новини

26 Січня 2024

У минулому році турецькі металурги виробили 33,71 млн тонн сталі

В Україні завершили монтаж першої вітротурбіни

Уряд розробляє пільгові програми оренди житла для українців

На ЗАЕС може виникнути нова загроза ядерній безпеці

УЗ охоронятиме інфраструктуру за допомогою дронів

Попередньо всі держави ЄС погодили виділення 50 млрд євро Україні

Система бронювання працівників потребує якісного оновлення – Наталуха

Автогаз у мережах АЗС продовжує дешевшати

Вартість фрахту суден з портів Одеси продовжує падати 

США витратить 254 млн дол на декарбонізацію промисловості

Українська промисловість збільшує споживання електроенергії

УГД запустила в експлуатацію нову свердловину

Україна через потепління скоротила споживання електрики

Аграрний комітет Ради схвалив ліквідацію багатомільярдного корупційного ринку – Кисилевський

Tata Steel отримає від Лондону меншу допомогу на декарбонізацію у порівнянні з європейськими компаніями

Підприємства Ostchem збільшили виробництво міндобрив на 19,5% 

ВСІ НОВИНИ ⇢